|
План 1.Нігілізм як етичний принцип Ф.Ніцше. 2.Проблемалюдини в екзистенціальній філософії.
Теми рефератів 1.Передумови формування некласичної філософії. 2.Дослідження
проблем безсвідомого в історії філософії. 3.Проблема свободи і вибору у
філософії екзистенціалізму.
ТЕКСТИ ДЛЯ
САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ «ФІЛОСОФІЯ
ЖИТТЯ» Ф. НІЦШЕ Фрідріх
Ніцше- представник «філософії
життя». Центральне поняття цього напрямку — «життя» як потік
нескінченного, мінливого, невловимого раціональними методами пізнання, і в той
же час творчого для кожної людини існування — протиставляється традиційному для
західної філософії поняттю буття як чогось незмінного, основного, умоосяжного. Спираючись
на зазначений підхід, Ф. Ніцше спробував окреслити нову модель взаємин людини і
світу, де б перевага віддавалася не світові, а самій людині. Вихідною точкою
міркувань Ф. Ніцше стала концепція «Смерті Бога». Цей
метафоричній вислів означав, що християнська мораль, що служила основою для
системи вищих духовних цінностей європейської цивілізації перестала бути такою. «Смерть
Бога», що служив зримим утіленням вищого духовного початку європейської
культури, природним чином наводила на думку про необхідність «переоцінки
усіх цінностей». Цю переоцінку Ф. Ніцше, філолог за освітою, спробував
провести на основі «генеалогії моралі». З його міркуваннями з цих
питань і результатами пошуків нових ціннісних орієнтирів для людей знайомтеся
за уривками із книг «Генеалогія моралі» і «Антихрист». 1 Питання для самостійного опрацювання: 1.
В чому суть «переоцінки усіх цінностей» у Ф. Ніцше? Чому дотепер люди приймали
за даність пануючі в західній культурі цінності? Яким чином «смерть Бога» може
вплинути на «переоцінку усіх цінностей»? 2
.Якими були вихідні людські цінності? Як відбувається трансформація цих цінностей?
Чи випливає, на ваш погляд, необхідність «переоцінки усіх цінностей» із
пропонованої Ф. Ніцше генеалогії моралі? 3.
Якими «переоціненими» цінностями пропонує керуватися Ф. Ніцше?Чи згодні ви з його ціннісними орієнтирами? ...нам необхідна критика
моральних цінностей, сама цінність цих цінностей повинна бути один раз
поставлена під питання, — а для цього необхідно знання умов і обставин, з
яких вони походять, серед яких вони розвивалися і змінювалися.., — знання, що
було відсутнє дотепер і в якому не було потреби. Цінність цих
«цінностей» приймали за даність, за факт, за щось проблематичне і недоторканне,
дотепер ані трохи не сумнівалися в тому, щоб оцінити «доброго» по більш високих
ставках, ніж «злого», більш високим у значені всього сприятливого, корисного,
плідного з погляду людини взагалі (включаючи і майбутнє людини)
<...>. Орієнтиром, що
виводить на правильний шлях, стало мені питання, що, власне, означають в
етимологічному відношенні позначення «хороший» у різних мовах: я знайшов отут,
що усі вони відсилають до однакового перетворення поняття — що
«знатний», «шляхетний» у становому значені усюди виступають основним поняттям,
з якого з необхідністюрозвивається
«хороший» у значені «душевно знатного», «шляхетного», «душевно породистого»,
«душевно привілейованого»: розвиток, що завжди йде паралельно з тим іншим, де
«вульгарне», «плебейське», «нице» зрештою переходить у поняття «поганого»...
Щодо генеалогії моралі це здається мені істотним висновком; його настільки
пізніше відкриття пояснюється гальмуючим впливом, який демократичний розум
здійснює у сучасному світі на всі питання, що стосуються походження
<...>. Усе, що було
здійснене на землі проти «знатних», «могутніх», «панів», не йде ні в найменше
порівняння з тим, що вчинили проти них євреї; євреї, цей жрецький народ,
що вмів зрештою брати реванш над своїми ворогами і переможцями лише шляхом
радикальної переоцінки їхніх цінностей, а отже, шляхом акта духовної помсти [цю
помсту Ф. Ніцше назвав фр. Ressentiment].
Тільки таке і личило жрецькому народу, народові найбільш витіснутої
жрецької підозрілості. Саме євреї ризикнули з жахаючою послідовністю вивернути
аристократичне рівняння цінності (хороший = знатний = могутній = прекрасний = щасливий
= богоулюбленний) — і вчепились у це зубами бездонної ненависті (ненависті
безсилля), саме «тільки одні знедолені є хорошими; тільки бідні, неспроможні,
незнатні є хорошими; тільки стражденні, хворі, виродливі суть єдино
благочестиві, єдино набожні, їм тільки і належить блаженство, — ви ж, знатні і
могутні, ви, на віка вічні злі, жорстокі, похітливі, ненаситні, безбожні, і ви
до кінця будете злощасними, проклятими і засудженими!»...— саме, що з євреїв
починається повстання рабів у моралі, — повстання, що має за собою двохтисячолітню
історію і вислизає нині від погляду лише тому, що воно — було переможним...<...> Що добре?— Усе, що
підвищує в людині почуття влади, саму владу. Що погано?— Усе, що
походить від слабкості. Що є щастя? —
Почуття зростаючої влади, почуття подоланої протидії. Не задоволеність, але
прагнення до влади, не мир узагалі, але війна, не чеснота, але
повнота здібностей (чеснота в стилі Ренесанс, virtu [сукупність фізичних,
моральних якостей, необхідних вільній людині, воїнові, громадянинові, батькові
сімейства], чеснота,
вільна від моралі). Слабкі і невдахи
повинні загинути: перше положення нашої любові до людини. І їм потрібно
ще допомогти в цьому. Що шкідливіше
всякого пороку? - Діяльний жаль до всіх невдах і слабких - християнство. Ніцше Ф. До генеалогії моралі. Антихрист Проклін
християнству // Соч.. У 2 т - М, 1996. - Т.
2. - С. 412, 418, 422, 633.
Однак
середньому європейцеві, вихованому на традиційних християнських вищих
цінностях, якого Ф. Ніцше іронічно називає «вищою людиною, практично не під
силу керуватися новими «цінностями життя». Тому на зміну йому, вважає Ф. Ніцше,
повинна прийти Надлюдина. Про те, що являє собою ця ніцшеанська
надлюдина, читайте в приведеному нижче фрагменті з книги Ф. Ніцше «Так
говорив Заратустра». 2 Питання для самостійного опрацювання: 1.
Що таке надлюдина у Ф. Ніцше? Чи пов'язані, на ваш погляд, «смерть Бога» і
утвердження у світі надлюдини? 2.
Яким чином співвідносяться у Ф. Ніцше людина і надлюдина? 3.
На які мету й ідеали, на відміну від людини, повинна бути, на думку Ф. Ніцше,
орієнтована надлюдина? Наскільки ці ідеали вписуються в рамки ніцшеанської
«переоцінки усіх цінностей»? 4.
Чи є в тексті персонаж, що виступає прообразом надлюдини? 5.
Чому люди глузували зі слів Заратустри? 6.
Подумайте, чи відповідає зображена у приведеному нижче діалозі Надлюдина тому
її ідеалові, що проповідував Ф. Ніцше. Чи виявився, таким чином, Ф. Ніцше
правий, або ж історія, навпаки, в остаточному підсумку посміялася над
філософом, що зійшов з розуму, як сміялися ті, що зібралися на базарній площі
на виставу канатного танцюриста над проповіддю Заратустри? Прийщовши в
найближче місто, що лежало за лісом, Заратустра знайшов там безліч народу, що
зібрався на базарній площі:йому обіцяне
було видовище — канатоходця. І Заратустра мовив так до народу: Я скажу вам, хто
така надлюдина. Людина- це те, що треба
подолати. Що зробили ви, щоб її подолати? Всі істоти досі
створювали щось вище від себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і
скоріше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину? Що для людини мавпа?
Посміховище або нестерпний сором. І тим самим повинна бути людина для
надлюдини: посміховищем або нестерпним соромом. Ви пройшли шлях від
хробака до людини, але багато чого у вас ще залишилося від хробака. Колись ви
були мавпою, і навіть тепер ще людина більше мавпа, ніж інша з мавп. Навіть наймудріші з
вас – це тільки суперечність і суміш рослини і примари. Але хіба я наказую вам
стати примарою або рослиною? Дивіться, я учу вас
про надлюдину! Надлюдина — сенс світу.
Нехай ваше жадання скаже: хайнадлюдина стане сенсом світу! Я заклинаю вас,
брати мої, залишайтеся вірні землі і не вірте тим, хто говорить вам про
надземні надії! Вони отруйники, усе рівно, чи знають вони це чи ні. Вони нехтують
життям, ці умираючі і ті, що самі себе отруїли, від яких утомилася земля: нехай
же зникнуть вони! Колись хула на Бога
була найбільшою хулою; але Бог помер, і разом з ним померли й богохульники.
Тепер хулити світ — найжахливіший злочин, так само як шанувати нутро незбагненного
глибше, ніж сенс світу! <...>. Поки Заратустра так
говорив, хтось крикнув з юрби: «Ми чули вже досить про канатного танцюриста;
нехай нам його покажуть!» І весь народ почав глузувати з Заратустри. А канатоходець,
подумавши, що ці слова стосуються його, почав свою справу <...>. Заратустра ж дивився
на народ і дивувався. Потім він так говорив: Людина — це канат,
натягнутий між твариною і надлюдиною, — канат над прірвою. Небезпечно ступати
на канат, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху
здригнутися і зупинитися. Велич людини в тому,
що вона міст, а не мета: і любити людину можна тільки за те, що вона перехід
і загибель. Я люблю тих, хто не
вміє жити інакше, як тільки загинути, тому що йдуть вони по мосту... Я люблю тих, хто не
шукає за зірками підстави, щоб загинути і зробитися жертвою — а приносить себе
в жертву світу, щоб зсвіт колись стаа світом надлюдини. Я люблю того, хто
живе для пізнання і хто хоче пізнавати для того, щоб коли-небудь жила
надлюдина. Тому що так хоче вона своєї загибелі. Я люблю тих, хто
трудиться і винаходить, щоб побудувати житло для надлюдини і приготувати до її
приходу землю, тварин і рослини: тому що так хоче вона своєї загибелі
<...>. Але отут сталося
щось, що зробило вуста усіх німими і погляд нерухомим. Тому що тим часом
канатний танцюрист почав свою справу: він вийшов з маленьких дверей і пішов по
канату, протягненому між двома вежами і, який висів над базарною площею і
народом. Коли він знаходився посередині свого шляху, маленькі двері удруге
відчинилися, і здоровань, строкато одягнений, як блазень, вискочив з них і
швидкими кроками пішов у слід першому. «Уперед, хромоногий», — кричав він своїм
страшним голосом, — уперед, ледача худоба, контрабандист, набілена пика!
Дивися, щоб я не полоскотав тебе своєю п’яткою! Що робиш ти тут, між вежами! Ти
вийшов з вежі; туди б і слід замкнути тебе, ти загороджуєш дорогу тому, хто
краще тебе! — І з кожним словом він усе наближався до нього — і, коли був уже
на відстані одного тільки кроку від нього, сталося щось жахливе, що зробило
вуста усіх німими і погляд нерухомим: він видав диявольський крик і стрибнув
через того, хто загородив йому дорогу. Але цей, побачивши, що його суперник
перемагає його, втратив розум і канат. Він кинув свою жердину і сам ще швидше,
ніж жердина, полетів униз як якийсь вихор з рук і ніг. Базарна площа і народ
були схожі на море, коли проноситься бура: усі в сум'ятті бігли в різні
сторони, здебільшого туди, де повинне було упасти тіло. Але Заратустра
залишався на місці і прямо біля нього упало тіло, розідране і розбите, але ще
не мертве. Трохи згодом до пораненого повернулася свідомість, і він побачив
Заратустру, що стояв біля нього на колінах. «Що ти тут робиш», - сказав він
нарешті. - Я давно знав, що чорт підставить мені ногу. Тепер він тягне мене в
пекло; чи не хочеш ти перешкодити йому?». «Клянуся честю,
друг, - відповідав Заратустра, - не існує нічого, про що ти говориш: немає ні
чорта, ні пекла. Твоя душа вмре ще скоріше, ніж твоє тіло: не бійся ж нічого!» Людина подивилася на
нього з недовірою. «Якщо ти говориш правду, — сказав він, — то, втрачаючи
життя, я нічого не втрачаю. Я небагато більше тварини, яку ударами і впроголодь
навчили танцювати». «Не зовсім так, —
сказав Заратустра, — ти з небезпеки зробив собі ремесло, а зцим не можна нехтувати.
Тепер ти гинеш від свого ремесла; за це я хочу поховати тебе своїми руками». На ці слова
Заратустри умираючий нічого не відповів; він тільки поворухнув рукою, ніби
шукаючи на подяку, руки Заратустри... Ніцше Ф. Так говорив Заратустра // Соч. У 2 т. – М.,
1996. - Т. 2. – С. 8-10, 12-13.
Основний зміст екзистенціалізму
як одного із самих впливових напрямків філософської думки в сучасній
західній філософії і його гуманістична сутність розкривається в роботі «Екзистенціалізм
— це гуманізм» Жана Поля Сартра (1905-1980) — французького письменника,
філософа, публіциста, яку можна вважати «Маніфестом екзистенціалізму». 3 Питання для
самостійного опрацювання: 1. Укажіть два основних
напрямки в екзистенціалізмі і визначите точки дотику і розбіжності між ними. 2. Дайте визначення
екзистенціалізму. Спробуйте в 3 - 4 тезах виразити суть екзистенціального
вчення, а потім розкрийте зміст кожної з виділених вами тез. 3. У чому, на думку Ж. П
Сартра, виявляється воля людини, адже не по своїй волі людина «закинута» у
навколишній їй світ? 4. Яким чином Ж. П. Сартр
обґрунтовує своє вихідне положення «екзистенціалізм — це гуманізм»? Чи згодні
ви з його точкою зору? 5. У чому, на ваш погляд,
полягає сама принципова розбіжність екзистенціалізму в поглядах на сутність людини
з усталеними в західній філософії підходами до неї?
...під екзистенціалізмом ми розуміємо таке вчення, що уможливлює
людське життя і яке, крім того, стверджує, що будь-яка істина і будь-яка дія
припускають деяке середовище і людську суб'єктивність <...>. Справа, утім, трохи ускладнюється тим, що існує два різновиди
екзистенціалістів: по-перше, це християнські екзистенціалісти, до яких я
відношу К.Ясперса і Габріеля Марселя, який сповідує католицизм; і, по-друге,
екзистенціалісти-атеїсти, до яких відносяться Хайдеггер і французькі
екзистенціалісти, у тому числі я сам. Тих й інших поєднує лише переконання, що
існування передує сутності... Як це, власне, варто розуміти? Візьмемо виготовлений людськими руками предмет, наприклад, книгу або
ніж для різання паперу. Він був зроблений ремісником, що керувався при його
виготовленні певним поняттям, а саме поняттям ножа, а також заздалегідь відомою
технікою, що передбачається цим поняттям і є, по суті, рецептом виготовлення.
Таким чином, ніж є предметом, що, з одного боку, виробляється певним способом,
а з іншого боку — приносить визначену користь. Неможливо уявити собі людину,
яка б виготовляла цей ніж, не знаючи, навіщо він потрібний. Отже, ми можемо
сказати, що в ножа його сутність, тобто сума прийомів і якостей, що дозволяють
його виготовити і визначити, передує його існуванню. І це обумовлює наявність
тут, переді мною, даного ножа або даної книги <...>. Для екзистенціаліста людина тому не піддається визначенню, що спочатку
нічого із себе не представляє. Людиною вона стає лише згодом, причому такою
людиною, якою вона зробить себе сама. Таким чином, немає ніякої природи людини,
як немає і бога, який би її задумав. Людина просто існує, і вона не тільки
така, якою себе представляє, але така, якою вона хоче стати. І оскільки вона
представляє себе вже після того, як починає існувати, і виявляє волю вже після
того, як починає існувати, і після цього пориву до існування, то вона є лише
те, що сама із себе робить. Такий перший принцип екзистенціалізму <...>. Але якщо існування дійсно передує сутності, то людина відповідальна за
те, що вона є. Таким чином, першим ділом екзистенціалізм віддає кожній людині у
володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. Але коли ми говоримо, що людина відповідальна, то це не означає, що
вона відповідальна тільки за свою індивідуальність. Вона відповідає за усіх
людей <...>. Коли ми говоримо, що людина сама себе вибирає, ми маємо на
увазі, що кожний з нас вибирає себе, але тим самим ми також хочемо сказати, що,
вибираючи себе, ми вибираємо усіх людей. Дійсно, немає жодної нашої дії, яка,
створюючи з нас людину, якою ми хотіли б бути, не створювала б у той же час
образ людини, якою вона, за нашими уявленнями, повинна бути. Вибрати себе так
чи інакше означає одночасно стверджувати цінність того, що ми вибираємо, тому
що ми ні в якому випадку не можемо вибирати зло. Те, що ми вибираємо, — завжди
благо. Але ніщо не може бути благом для нас, не будучи благом для усіх. Якщо, з
іншого боку, існування передує сутності і якщо ми хочемо існувати, створюючи
одночасно наш образ, то цей образ значимий для всієї нашої епохи в цілому.
Таким чином, наша відповідальність набагато більша, ніж ми могли б припустити,
тому що поширюється на все людство <...>. Я хочу, наприклад, одружитися і мати дітей. Навіть якщо це одруження
залежить тільки від мого становища, або моєї пристрасті, або мого бажання, то
тим самим я втягую на шлях моногамії не тільки себе самого, але й усе людство.
Я відповідальний, таким чином, за себе самого і за усіх і створюю визначений
образ людини, який вибираю; вибираючи себе, я вибираю людину взагалі
<...>. Достоєвський якось писав, що «якщо Бога немає, те усе дозволено». Це —
вихідний пункт екзистенціалізму. Справді, усе дозволено, якщо бога не існує, а
тому людина покинута, їй немає на що обпертися ні в собі, ні зовні. Насамперед,
у неї немає виправдань. Дійсно, якщо існування передує сутності, то посиланням
на раз назавжди дану людську природу нічого не можна пояснити. Інакше кажучи,
немає детермінізму, людина вільна, людина — це воля. З іншого боку, якщо бога немає, ми не маємо перед собою ніяких
моральних цінностей або розпоряджень, які б виправдовували наші вчинки. Таким
чином, ні за собою, ні перед собою — у світлому царстві цінностей — у нас не
мається ні виправдань, ні вибачень. Ми самотні, і нам немає вибачень. Це і є
те, що я виражаю словами: людина засуджена бути вільною. Приречена, тому що не
сама себе створила; і усе-таки вільна, тому що, один раз кинута у світ,
відповідає за усе, що робить <...>. ...Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого
законодавця, крім неї самої, у занедбаності вона буде вирішувати свою долю;
оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом
занурення в саму себе, але в пошуку мети зовні, яка може бути звільненням або
ще якимсь конкретним самоздійсненням. Сартр Ж. П.
Екзистенціалізм — це гуманізм // Сумерки богів. – М., 1989. - С. 319-344.
У середині XX ст.
найбільш впливовим напрямком сучасної західної філософії вважався екзистенціалізм,
або філософія людського існування. Відомим представником
екзистенціалізму, лауреатом Нобелівської премії (1957) був французький письменник
і філософ Альберт Камю (1913-1960). Роль і місце людини у світі з погляду
екзистенціальної філософії він розкриває в широко популярній завдяки своїм художнім
цінностям роботі «Міф про Сізіфа» — складової частини «Есе про абсурд».
ПРОДОВЖЕННЯ.. 64
|
Навігація