 Навігація |
|
| Вхід |
|
| Лічильник |
|
| Календар |
| « Апрель 2024 » | | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Вс | | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | | 29 | 30 |
|
| Реклама |
|
|
| Приветствую Вас, Гость · RSS |
18.04.2024, 19:50 |
|
Семінар 12. ОСОБИСТІСТЬ У ВИМІРАХ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ
План
1. Концепції походження людини.
2. Поняття "індивід”, "індивідуальність” і „особистість”.
3. Біологічне і соціальне в людині, духовне і тілесне.
4. Проблема життя, смерті та безсмертя.
5. Ціннісні орієнтації особи.
Теми рефератів.
1. Філософська проблема взаємовідношення душі і тіла людини.
2. Двоїстість людського буття: чоловіче та жіноче.
3. Трансформація ціннісних
ТЕКСТИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ
1 Питання для самостійного опрацювання:
1. Як розуміє Кураєв природу людської сутності?
2. Як на вашу думку відрізняється людська природа від природи тварин і ангелів?
3. Що таке індивідуальність?
4. Як би ви визначили поняття індивіду?
5. Що таке особистість і як вона відрізняється від власної природи?
Природа (сутність) – це ті специфічні якості, які належать даному предмету. Скажімо, природа людини у вузькому значенні – це те, що відрізняє людину від тваринного й ангельського світів. У більш широкому значенні «людська природа» – це взагалі усе, що властиве людині (незалежно від того, чи об’єднують ці риси людину з духовним чи тваринним світом). Спроби пізнати природу – це пошуки відповіді на питання «Що є людина?»
Індивідуальність – це ті особливості, якими відрізняються один від іншого носії однієї і тієї ж природи. Це відмінності людей між собою. Тому виявлення рис, що індивідуалізують – це пізнання того, як, якою мірою, яким чином дана людина здійснює свою людяність.
Особистість – це власне той суб'єкт, що має всі природно-індивідуальні властивості. Саме по собі особистісне буття без’якісне. Будь-які характеристики стосуються природи. Особистість же – це той, хто володіє цими якостями, властивостями, енергіями, хто розгортає їх у реальному бутті. Природа відповідає на запитання «що?», індивідуальність – на питання «як?», особистість – на питання «хто?»
Кураев А. Религия без бога . – М., - 1997. – С. 427.
2 Питання для самостійного опрацювання:
1. Порівняйте позицію прагматизму та персоналізму. Як вони розуміють особистість?
2. Яку роль відіграють спонтанність і закономірність життя з різних точок зору?
3. Чи можна поєднати ці протилежні підходи?
У найширшому значенні особистість людини складає загальна сума всього того, що вона може назвати своїм: не тільки її фізичні і душевні якості, але також її костюм, її дім, її сім'ю, дітей, предків і друзів, її репутацію і роботу, її маєток, її коней, її яхту і капітали. Все це викликає в неї аналогічні почуття. Якщо стосовно всього цього справа йде добре - вона торжествує; якщо справи прийшли в занепад — вона засмучена; зрозуміло, кожний із перерахованих нами об'єктів впливає неоднаковою мірою на стан її духу, але й всі вони здійснюють більш чи менш схожий вплив на її самопочуття...
У всіх проявах особистості -фізичному, соціальному і духовному - ми проводимо різницю між безпосереднім, дійсним, з одного боку, і більш віддаленим, потенційним — з другого боку, між більш недалекоглядною і більш далекоглядною точкою зору на речі, діючи всупереч першій і на користь останньої. Заради загального стану здоров' я необхідно жертвувати хвилинним задоволенням у нинішньому: потрібно випустити з рук один долар, щоб отримати на нього сотню; потрібно розірвати дружні стосунки з відомою особою сьогодні, щоб мати більш достойне коло друзів у майбутньому, або пожертвувати тимчасовим заради вічного.
Джемс У. Личность // Психология личности. Тексты. ~ М., 1982. - С. 68-70.
Центральне положення персоналізму - це існування вільних і творчих осо-бистостей, і воно передбачає наявність у їх структурах принципу непередбачуваності, що обмежує від жорсткої систематизації. Ніщо не може бути настільки протилежним цьому принципу, як поширене сьогодні прагнення до чітко впорядкованого мислення, до суто функціональних, авто-матичних дій відповідно до прийнятих рішень та інструкцій, як відмови від досліджень, повних сумніву і ризику...
Від нас чекають, що ми почнемо виклад персоналістської філософії з визначення особистості. Але визначати можна тільки зовнішні відносно людини предмети, ті, які доступні спостереженню. Якщо виходити з цього, то особистість не є об'єктом.
Особистість — це те в кожній людині, що не може розглядатися як об'єкт... «Я» виступає як особистість уже в найпростіших своїх проявах, і моє втілене існування, зовсім не відособлюючи мене, є суттєвим фактором моєї особистої рівноваги. Моє тіло не є об'єктом серед інших, нехай навіть найбільш близьких для мене об'єктів; в іншому випадку яким чином воно могло б приєднатися до мого суб’єктивного досвіду. В дійсності обидва досвіди нероздільні. «Я» існує тілесно і «Я» існує суб'єктивно — це один і той самий досвід. Я не можу мислити, не володіючи буттям, і не можу володіти буттям, не маючи тіла; за допомогою тіла я постаю перед самим собою, перед світом, перед іншими людьми; завдяки тілу я не самотній у своєму мисленні, яке в іншому випадку було б мисленням про мислення. Не даючи мені змоги бути повністю прозорим перед самим собою, тіло постійно виштовхує мене назовні, кидає у світ, залучає до боротьби...
Особистості властива неприборкана пристрасть, яка палає в ній, як божественний вогонь. Вона повстає кожного разу, коли відчує небезпеку поневолення, вступаючи в боротьбу не стільки за власне життя, скільки за свою гідність. Особистість - це вільна стійка людина. Вона може змусити себе бути дисциплінованою, але від цього не стане особистістю...
Мунье Е. Маніфест персоналізму. - М., 1999. - С. 461, 474, 497.
СВОБОДА І НЕОБХІДНІСТЬ ЛЮДИНИ В СУСПІЛЬСТВІ
Сутнісною характеристикою буття особистості для багатьох філософів є свобода. Першим до розгляду проблеми співвідношення свободи і необхідності людини в суспільстві звернувся англійський мислитель Томас Гоббс. Таке звертання можна пояснити початком формування основ громадянського суспільства і правової демократичної держави в ряді західних країн, що мало потребу в теоретичному осмисленні. Таке осмис-лення і починається Т. Гоббсом у роботах «Левіафан» і «Основи філософії».
3 Питання для самостійного опрацювання:
1. Що таке свобода у Т. Гоббса? Як пов'язані свобода і необхідність?
2. У чому, на думку Т. Гоббса, полягає свобода людей як громадян? Чому така свобода доцільна і для суспільства?
3. Які дві крайності у взаєминах громадян і держави допомагає, з погляду Т. Гоббса, перебороти пропоноване ним бачення волі?
Свобода означає відсутність опору (під опором я розумію зовнішню перешкоду для руху), і це поняття може бути застосоване до нерозумних істот і неживих предметів не менше, ніж до розумних істот...
Відповідно до цього власного і загальноприйнятого змісту слова, вільна людина — та, якій ніщо не перешкоджає робити бажане, оскільки вона за своїми фізичними і розумовими здібностями у змозі це зробити...
Свобода і необхідність сумісні. Вода ріки, наприклад, має не тільки свободу, але і необхідність текти своїм руслом. Таке ж поєднання ми маємо в діях, здійснених людьми добровільно. Справді, тому що добровільні дії виникають з волі людей, то вони виникають зі свободи, але тому що всякий акт людської волі, усяке бажання і схильність виникають з якої-небудь причини, а ця причина — з іншої в безперервному ланцюзі (перша ланка якого знаходиться в руках Бога — найпершої з усіх причин), то вони виникають з необхідності <...>.
Свобода громадян полягає не в тому, щоб на них не поширювалися державні закони, і не в тому, щоб володіючі верховною владою в державі не могли видавати будь-які, які їм тільки буде завгодно, закони. Але оскільки всі дії і вчинки громадян ніколи не охоплюються законами, та й не можуть бути передбачені в силу своєї розмаїтості, необхідно, щоб існувала майже нескінченна безліч того, що і не вимагається законом, і не забороняється ним, але що кожний вільний робити або не робити на власний розсуд. Тут, як говориться, кожний користується своєю свободою, і тут свобода повинна ро-зумітися саме в цьому значенні, тобто як частина природного права, надана громадянам цивільними законами. Подібно тому як вода, замкнена з усіх боків берегами, застоюється і псується, а виявившись на відкритому просторі, розливається і вільніше тече туди, де знаходить для цього більше шляхів, так і громадяни, якби вони нічого не робили без наказу законів, упали б в апатію, але, якби вони вчинили всупереч законам в усьому, держава би зруйнувалася; і чим більше залишається не передбаченого законами, тим більше в них свободи. Обидві крайності небезпечні: адже закони придумані не для припинення людської діяльності, а для її направлення, подібно тому як природа створила береги не для того, щоб зупиняти плин ріки, а щоб направляти його. Міра цієї свободи повинна визначитися благом громадян і держави.
Гоббс Т. Основи філософії. Ч. 3. Про громадянина // Соч.: У 2 т. - М., 1989. - Т.1. - С. 409-410; Гоббс Т. Левіафан, або Матерія,форма і влада держави церковного і цивільного// Соч.: У 2 т.- М., 1991. - Т.2. - С. 163-164.
Схожий підхід, відповідно до якого в положенні людини в суспільстві розумно поєднується воля і необхідність, відстоював також і засновник німецької класичної філософії Іммануїл Кант у своїй роботі «Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані».
4 Питання для самостійного опрацювання:
1. У чому І. Кант бачив необхідність для людини перебувати в суспільстві, закони якого неминуче будуть обмежувати її особисту свободу?
2. Яка свобода залишається людині в рамках суспільства?
Найбільша проблема для людського роду, вирішити яку його змушує природа, — досягнення загального правового громадянського суспільства. ...суспільство, у якому максимальна свобода під зовнішніми законами поєднується з нездоланним примусом, тобто абсолютно справедливий громадянський устрій, повинне бути вищою задачею природи для людського роду, тому що тільки за допомогою вирішення і виконання цієї задачі природа може досягнути інших своїх цілей у відношенні нашого роду. Вступати в цей стан примусу змушує людей, узагалі налаштованих на повну свободу, біда, і сама найбільша з бід — та, яку заподіюють один одному самі люди, чиї схильності приводять до того, що при необмеженій свободі вони не можуть довго ужитися один з одним. Однак у такому обмеженому просторі, як громадянський союз, ці ж людські схильності здійснюють згодом найкращі дії подібно деревам у лісі, які саме тому, що кожне з них намагається відібрати в іншого повітря і сонце, змушують один одного шукати цих благ усе вище і завдяки цьому ростуть красивішими і прямішими; тим часом як дерева, що ростуть на волі, відокремлено одне від другого, випускають свої гілки як прийдеться і ростуть негарними, корявими і кривими. Уся культура і мистецтво, що прикрашають людство, найкращий суспільний устрій — усе це плоди нетовариськості, що у силу власної природи сама змушує дисциплінувати себе і тим самим за допомогою змушеного мистецтва повніше розвивати природні задатки.
Кант І. Ідея загальної історії у всесвітньо-цивільному плані // Кант І. Соч.: У 8 т. - М., 1994. - Т.8. - С. 17-18.
У приведеному нижче уривку з роботи Фрідріха Енгельса «Анти-Дюрінг» найбільш повно сформульована концепція «свободи як усвідомленої необхід-ності», що протистоїть повсякденним поглядам на свободу як на нічим не об-межену сваволю. Зрозуміло, що таке розуміння свободи цілком підходить для пояснення характеру свободи людини в суспільстві, змушену зважати і на закони суспільства, і на інтереси інших людей.
5 Питання для самостійного опрацювання:
1. Чому, з погляду Ф. Енгельса, не можна назвати вільною людину, що чинить незалежно від законів природи і суспільства?
2. На якій підставі Ф. Енгельс вважає, що історія людства являє собою рух людини і людства до свободи?
Не в уявній незалежності від законів природи полягає свобода, а в пізнанні цих законів і в заснованій на цьому знанні можливості планомірно змушувати закони природи діяти для певних цілей. Це стосується як законів зовнішньої природи, так і законів, що керують тілесним і духовним буттям самої людини, — два класи законів, що ми можемо відокремлювати один від одного в нашій уяві, аж ніяк не в дійсності. Свобода волі означає, отже, не що інше, як здатність приймати рішення зі знанням справи. Таким чином, чим вільніше судження людини стосовно визначеного питання, з тим більшою необхідністю буде визначатися зміст цього судження; тоді як непевність, що має у своїй основі незнання і вибирає ніби-то довільне між багатьма різними і суперечними один одному можливими рішеннями, тим самим доводить свою несвободу, свою підпорядкованість тому предметові, що вона саме і повинна була б підкорити собі. Свобода, отже, полягає в заснованому на пізнанні необхідностей природи пануванні над нами самими і над зовнішньою природою; вона тому є продуктом історичного розвитку. Перші люди, що виділялися з тваринного царства, були у всьому істотному так само невільні, як і самі тварини; але кожен крок уперед на шляху культури був кроком до свободи.
Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Тв. - 2- вид. - М., 1961. - Т 20. - С. 116
6 Питання для самостійного опрацювання:
Про реалізацію ідеалу позитивної свободи, якою її бачить російський філософ Микола Бердяєв говориться у його роботі «Смисл творчості».
1. Чому свободу як усвідомлену необхідність Бердяєв називає чортовою спокусою?
Свобода не є царство сваволі і випадку на відміну від царства закономірності і необхідності... Свобода є міць діяти з нічого, міць духу діяти не з природного світу, а із себе. Свобода в позитивному своєму вираженні і утвердженні і є творчість. Свобода як усвідомлена неохідність є чортова спокуса.
Бердяєв М. Смисл творчості // Бердяєв М. Філософія свободи. Смисл творчості. - М., 1989. - С. 369-370.
|
|
