Філософське коло

Характеристики епох

Самисусами — Sun, 30 Sep 2012 08:08:17 GMT

Хронологія	VI до н.е. -IV	IV-XVII	XVII - XX	XX-1960		1960-…
Епох	Античність	Серені віки	Новий час	Новітній час
Епох	Античність	Серені віки	Новий час	Модерн	Постмодерн
Міфологія	Космоцентризм	Теоцентризм	Антропоцентризм	Соціоцентризм	Техноцентризм
Релігія	Політеїзм	Монотеїзм	Деізм Сцеінтизм	Атеїзм	Нью-эйдж
Відкриття	Філософія	Віра	Наука	Ідеологія	Віртуальна / система
Духовна основа	Ідеї	Ангели	Закони	Ідеологеми	Інформація / програми
Ідеал	Герой	Святий	Вчений-гуманіст	Вождь	Надлюдина / Зірка
Особистість	Індивідуальність природна	Абсолютна особ.	Відносна особ.	Масова особ.	Симулятивна особ. Імідж/маска/
Суспільні відносини	Рабовласницьке	Феодальне	Капіталістичне	Індустріальне / масове	Інформаційне

Лекція 4. Філософія Нового часу

Самисусами — Mon, 24 Oct 2011 15:42:08 GMT

Студент. 1628. Ян Давидс де Хем

ОСОБЛВОСТІ ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

1. Основою життя епохи Нового часу є ізольована людська особистість, але така, що, бере на себе функції Абсолюту.

Якими тут є виробничі відносини?

Якщо феодальна людина була вільна чисто духовно, то в капіталістичну епоху людина звільняється матеріально, звільняється від землі, тобто розкріпачується. Відтепер вона уже не кріпак, а вільно продає свою працю працівник, пролетар.

Купується вже не сама людина, як в азіатсько-античному рабовласницькому суспільстві, і не її прикріпленість до землі, як у Середні століття, але лише окремі функції людини, а саме її праця; виникає праця по вільному найму.

1. Схід і античність, не маючи досвіду особистості, перетворювали саму людину в річ, тобто в товар.

2. Феодалізм, що виник з абсолютного-особистісного досвіду, має предметом товарообміну тільки її статус, прикріпленість людини до землі.

Феодалізм здійснював своє виробництво на основі кріпосництва, і це йому не соромно, а навіть слідувало з основ його вчення про первісний гріх і законності всієї соціальної ієрархії.

3. Капіталізм, абсолютизує саме земну особистість людини і перетворює в товар не земне фізичне існування людини, а — її живу силу.

Для тієї ж особистості, що абсолютизує себе саму з усім своїм природним, земним життям, уже неможливі купівля і продаж цієї прив’язаності до землі. І от — життєва робоча сила (а не сам робітник) перетворюється в товар.

Отже, капіталізм заснований не на експлуатації рабів. Це було б рівносильно експлуатації людини як речі, тобто як домашньої тварини.

Феодалізм відрізняє людину від речі і будує своє виробництво на факті цієї відмінності, проте не бачить характерних особливостей всередині самої людини. Це дає можливість власнику не входити в усі деталі виробничого процесу, як це доводилося робити з конем або биком. Селяни і ремісники вже самі виробляють свій продукт і треба тільки стежити, щоб люди сиділи на землі.

Проте, настає момент, коли потрібно зазирнути у середину самої людини, тобто базувати виробництво на її характерних здібностях. Вся ставка тут — на живу працю, розподіл праці, на раціоналізацію праці, на абсолютизм уже не особистості взагалі, а саме окремої живої людської особистості з її окремими живими людськими функціями і здібностями.

Тут не стежать уже за прикріпленням (хай прикріплюються де хочуть), але стежать тільки за максимальним використанням живої індивідуальної сили.

Кому і чому служить таке виробництво? Це насамперед підприємці й організатори. Якщо «реальною» базою є тут жива робоча сила, то «ідеальним» принципом виявляється підприємницька раціонально-організаторська воля.

2. Далі, людська особистість бере на себе функції абсолюту, тобто хоче охопити всю нескінченність буття. Але ясно, що природно-обмежена особистість фактично зовсім не здатна обійняти нескінченність усіх часів і просторів, що тільки були, є і ще будуть. Тим самим особистість по необхідності переходить у постійне становлення, прагнення, шукання. Вона мріє охопити нескінченність якщо не відразу, то поступово. І от людину охоплює лихоманка прогресу, постійна гарячка пошуків, досягнень, весь цей невгамовний духовний авантюризм, ця спрага і жадібність знання, почуттів, відчуттів, вольових зусиль, наживи, багатств, влади і т.д., і т.д.

Підприємець виявляється не просто підприємцем, але він переслідує ще мету нескінченного нагромадження і збагачення. Його цікавить не стільки величина наживи, скільки сам процес нагромадження.

Таким чином, поняття додаткової вартості з діалектичною необхідністю випливає з поняття автономного суб'єкта у виробництві.

Так принцип автономної особистості приводить до апарата капіталістичної системи.

Здавалося б з першого погляду, що така це проста річ — узяти та й звільнити людину від покори трансцендентному буттю. Але коли це звільнення відбулося, то людина виявилася в залежності від іншого абсолюту; і цим абсолютом стала людина сама для себе.

3. а) При такому соціальному тілі дух не міг залишитися без змін. Раз в основі такої культури — абсолютизація людського суб'єкта, все об'єктивне буття для неї знецінюється.

Автономна особистість тому й автономна, що вона не зацікавлена ні в якій об'єктивній дійсності. Вона, в ідеалі, сама створює із себе всяку дійсність.

Спочатку автономний суб'єкт переніс у себе всю стихію свідомості, що була доти розлита в об'єктивному бутті. (Декарт) Усяка свідомість стала тільки суб'єктивною. Це значить, що світ втратив душевність і перетворився в простий механізм.

Заглибившись у себе, автономний суб'єкт утратив зв'язок з об'єктом і тим самим знищив своє цілісне світовідчування. А світ, позбавлений ідеї цілісності, втратив всякі обриси і розплився в нескінченну і порожню безодню темного простору. (віртуальний простір спробує його пізніше звузити)

Механізми стали продовженням людських можливостей /телескопи, мікроскопи/

Нескінченний механістичний всесвіт — типово буржуазна побудова, так само як і сподівання на всемогутність і панацею відвернених функцій суб'єкта, тобто на науку. Обожнені і відособлені тут такі функції людського суб'єкта, як наприклад, почуття.

Естетична свідомість, по вченню Канта, є повна «незацікавленість» у самому об'єкті. Краса є тільки формальна доцільність без мети, тобто без самої реальної мети. Краса є цілком суб'єктивним здобутком, що обґрунтовувала необхідність із самої себе.

Звідси — трансцендентальне обґрунтування краси і мистецтва в Канта, трансцендентальне, тобто суб'єктивне і загально-необхідне одночасно.

Кант є найбільш яскравим виразником ренесансної суб'єктивістської естетики. Його трансценденталізм можна послабити і розрідити — ми одержимо величезну кількість психологічних і фізіологічних вченнь в естетиці; його можна інтенсифікувати і поглибити — і ми одержимо достатню кількість різноманітних феноменологических і діалектичних вченнь.

Важливо тільки те, що феодальна уява про красу як про форму самого ж буття, тобто як про виразну форму абсолютно-особистісного, ідеально-об'єктивного буття, переходить тут у розуміння краси як суб'єктивного феномена; і абсолютизм трансцендентних ідей заміняється абсолютизмом трансцендентальних, регулятивних принципів.

Буття існує саме собі й мені немає до нього справи. Я насолоджуюся тільки глибинами свого власного суб'єкта.

Специфічне західноєвропейське мистецтво, поставило за мету оспівати та зобразити глибини людської свідомості. Починаючи від елементарного тваринного самовідчуття і закінчаючи буквальним обожнюванням і звеличенням власного суб'єкта. Художники і глядачі Нової Європи пройшли всю можливу гаму людських настроїв, почуттів, ідей.

На всі лади в нескінченних формах оспіваний і розцвічений людський дух. Європейське мистецтво, це — суцільно вираз людського суб'єкта.

Створено спеціальне мистецтво для вияву внутрішної долі людського суб'єкта, небувало інтимне і небувало сильне, це — музика.

Живопис зображує не предмет молитви; а предмет насолоди, розкриває всі потаємні пориви людської душі і дає їх психологічно-портретний аналіз.

Поезія – вияв власне людської особистості; і немає меж цим злетам, цим падінням, цим поривам, цим ідеям і пристрастям.

Західне мистецтво поступово позбулося від сакральності. Секуляризація — це цілий величезний період у його історії. Воно відокремилося від усякої практичної діяльності й усамітнилося у своїх спогляданнях. Життя ідей і почуттів, стало самодостатнім, відходить від об'єктивності і переходить в мораль і у внутрішні настрої.

Романтизм можливий тільки в епоху мануфактури і машинного виробництва. Капіталізм є утвердження протестантського духу. Не важливо, що революція відбулася в Європі через три століття після початку буржуазної секуляризації. Усе одно, Європа зі своїм мистецтвом, як і зі своєю наукою і релігією, таємно завжди живе як результат буржуазної революції, то її очікуючи і плекаючи, то її оспівуючи і реально використовуючи.

Якщо на естраду вийшов піаніст і заграв Баха і Бетховена, то це тому, що колись збувся найбільший у всій людській історії переворот і абсолютизм трансцендентний став абсолютизмом трансцендентальним і незлічима кількість людей пролилася за це свою живу кров.

Якщо ви сидите в театрі і дивитеся Шіллера або хоча б Островського, знайте, що це можливо для вас тільки тому, що пройшов час абсолютної-особистісної об'єктивності, з погляду якої театр, мистецтво автономної чуттєвості, були бісівським ігрищем, і що актори одержали право створювати своє мистецтво в силу того, що хтось готувався проливати свою кров за буржуазні ідеали і потім фактично проливав. Це не заважає бути творцям і цінителям мистецтва консерваторами і навіть реакціонерами. Тут залежність не психологічна, але соціологічна. І вона говорить, що все те нове мистецтво, що ми називали західноєвропейським, з початку і до кінця є прояв світсько-буржуазного, індивідуалістично-ліберального, протестантського і капіталістичного духу. Самоспоглядання, самозаглиблення, сваволя напруженого і автономного, прагнучого в нескінченну і невизначену, темну далечінь ізольованого людського суб'єкта, це — краса буржуазно-капіталістична.

Мода в парадном мужском костюме — ибо именно к нему следует обратиться в поисках стиля — на протяжении всего XVII в. совершает ряд резких скачков. К 1665 г. отказ от простого, естественного и практичного достигает своей наивысшей точки. Формы предметов туалета гипертрофируются до крайности: плотно облегающий камзол спускается лишь чуть ниже подмышек, сорочка выступает на три четверти между камзолом и панталонами, эти последние невероятно коротки и широки и почти неузнаваемы в так называемом rhingrave, более похожем на юбку. Перегруженный изобилием украшений: лентами, кружевами, бантами — до самых туфель, этот игривый костюм спасает свой шик и достоинство только с помощью плаща, шляпы и парика.

Вряд ли в более ранние периоды европейской цивилизации можно найти элемент, более подходящий для демонстрации игрового импульса культуры, чем парик, в том виде, как его носили в XVII и XVIII вв. Введение в нидерландское словоупотребление выражения "эпоха париков” по отношению к XVIII в. с исторической точки зрения было определенной неточностью, поскольку XVII в. в этом смысле более характерен и более замечателен. Всякая эпоха полна контрастов. Век Декарта, Пор-Руаяля14*, Паскаля и Спинозы, Рембрандта и Мильтона, отважного мореплавания, заселения заморских земель, смелой торговли, восходящего естествознания, морализирующей литературы — именно этот век приносит с собою парик. В 20-е годы от короткой прически переходят на длинные волосы, а в начале второй половины века в моду входит парик. Каждый, кто хотел слыть господином, будь то дворянин, магистрат, военный, клирик или купец, с этих пор носит парик как парадное украшение, даже морские офицеры в роскошных доспехах украшают себя париками. Уже в 60-е годы парик достигает наибольшей пышности в так называемом надставном парике. Его можно квалифицировать как бесподобное и смехотворное утрирование стремления к красоте и стилю. Но этим сказано еще далеко не все. Парик как явление культуры заслуживает несколько большего внимания. Исходным пунктом столь длительной моды на парики остается, конечно, тот факт, что ношение длинных волос, убранных в прическу, скоро стало требовать от природы больше, чем способны были дать и неизменно поддерживать большинство мужчин. Парик сначала появился как суррогат недостаточной красоты локонов, то есть как подражание природе. Когда же носить парик стало всеобщей модой, он быстро утратил всякую претензию на обманчивое подражание естественной шевелюре и стал элементом стиля.

ФІЛОСОФІЯ ВІД ДЕКАРТА ДО КАНТА (XVII-XVIII ВВ.)

РЕНЕ ДЕКАРТ - ЗАСНОВНИК ФІЛОСОФІЇ НОВОГО ЧАСУ

Видатний французький філософ Рене Декарт вважається засновником філософії Нового часу. Розглянемо його філософію.

Філософське знання повинне задовольняти вимогам істинності, його варто обґрунтовувати, причому настільки переконливо, щоб воно було прийнятним для всякого критика і скептика. Раз так, то воно повинне бути ясним, очевидним. Саме в цьому зв'язку Декарт приводить своє знамените: "Я мислю, отже, існую". Дві речі очевидні, я існую і я мислю. Вихідна точка філософії Нового часу - мислячий суб'єкт, людина розумна (Homo sapiens).

Саме мислення, будучи процесом, має початок, середину (процессуальность) і кінець. Усе повинно бути гранично ясним.

• Початок: ним повинні бути найпростіші, очевидні ідеї, властиві мисленню людини. З таких очевидних ідей починаються науки. Відкіля беруться ці ідеї? Зі свідомості, завдяки інтуїції. Слово "інтуїція" походить від латинського дієслова "здивовуватися". По Декарту, ясні ідеї людина виявляє, пильно вдивляючись у свою свідомість, вони споконвічно властиві свідомості.

• Середина: виходячи з ясних, простих ідей за законами дедукції випливають виводити більш складних ідей. Дедукція означає виведення часткового знання з загального. Часткове знання вже міститьсья в загальному, людина в процесі дедукції лише вичленовує його з загального. Дедукція – метод ясний та очевидний, він не може схибити. Якщо всі А (тобто а1, а2, ..., аn) є В, то кожне а є В. Наш приклад: усі студенти гарні собою, отже, і студент С гарний собою. За правилами дедукції будуються багато доказів у математиці, у якій Декарт був дуже сильний.

• Кінець: отримане в результаті дедукції знання треба порівнювати з почуттєвим досвідом, з результатами експерименту.

Отже, для істини потрібен метод, тобто певний спосіб пізнання. При зустрічі з труднощами предмет дослідження треба розділити "на стільки частин, скільки це можливо для кращого їхнього подолання"; складне пояснюється простим.

Користуючись своїм методом, Декарт заклав основи аналітичної геометрії, увів поняття змінної величини і функції, знайшов закон збереження імпульсу, увів поняття рефлексу (Декарт власноручно оперував тварин), пояснив рух і утворення небесних тіл вихровим рухом матеріальних часток. А дехто говорять, що філософія марна!

СУПЕРЕЧКА ПРО ІДЕЇ. ДЖОН ЛОКК

Проти декартової концепції вроджених ясних думок (ідей) виступив англієць Джон Локк. Він, як і Декарт, дотримував концепції „природно розумної людини”. По Локку, потрібно чітко і ясно показати, яким чином людина приходить до своїх ідей. Декарт же не пояснює цього, а просто стверджує, що нам властиві очевидні у своїй істинності ідеї.

Локк говорить так: найперше, що отримує людина - це відчуття. Завдяки відчуттям у людини з'являються прості ідеї зовнішнього досвіду, наприклад: даний предмет такого-то кольору, такої-то довжини. Але є ще складні ідеї, а саме: 1) ідеї об'єктів; 2) ідеї відносин; 3) ідеї-поняття (загальні поняття).

Прикладом ідеї об'єкта є, наприклад, ідея даної, конкретної людини. Така ідея виходить у результаті простого додавання первісних ідей, безпосередньо викликаних відчуттями. (Ручки ножки огуречик, получился человечик)

Прикладом ідеї відносин є ідея материнства, одержана в результаті порівняння, зіставлення ідеї родоначальників і дитини.

Прикладом загального поняття є поняття "людин". Щоб одержати поняття "людина", треба зібрати всі ідеї про окремих людей, неоднакові прості ідеї відкинути (це й означає, що ми від них абстрагуємося), які ідеї тоді залишаться ті й складуть поняття "людин". У визначенні поняття "людина" вказуються лише ідеї, властиві кожній людині.

Локк - сенсуаліст, тобто він вважає, що всяке знання можна за рахунок описаних вище операцій вичленувати з відчуттів, почуттів. Образно кажучи, поки розум людини не звернеться до почуттів, то людина є чиста дошка, ніяких відбитків, ніяких слідів.

Суперечка про ідеї тягнеться через всю історію розвитку філософії. Якщо сенсуалісти (Бэкон, Гоббс, Локк) виводять знання з відчуттів, то раціоналісти (Декарт, Спиноза, Лейбніц) підкреслюють пріоритети мислення.

ГАЛІЛЕЙ І НЬЮТОН - ГЕНІЇ МЕХАНІКИ

Новий час - це епоха, коли вище усього цінуються розум і його творіння, наука. У Новий час наука починає розвиватися настільки стрімко, її успіхи настільки великі, що навіть ставиться під сумнів наявність науки в античності і середньовіччі. У зв'язку з обговоренням філософських проблем теорії пізнання для нас найважливішого значення набуває філософський зміст створеної Галилеем і Ньютоном теоретичної механіки. Вони виявили одну дивну обставину.

Всі ми зі школи знаємо три знаменитих закони Ньютона. Для наших цілей особливо важливе значення має співвідношення між двома першими, основними законами. Другий закон Ньютона записується дуже просто F = ma, де F - вектор сили, m - маса, a - прискорення. Але другий закон Ньютона виконується не завжди, а тільки в тих системах відліку, де тіло, на яке сили або взагалі не діють, або врівноважують одна одну, залишається в спокої або рухається рівномірно прямолінійно. Перший закон Ньютона визначає умови, при яких справедливий другий, так само як і третій, закон Ньютона. Отут і з'ясовується одна дивна обставина.

Виявляється, що, строго кажучи, перший закон Ньютона не можна встановити на експерименті. Усупереч визначенню першого закону Ньютона сили, що діють на тіло, ніколи не врівноважуються абсолютно точно; також неможливо в експерименті звільнитися від сил. Усе це значить, що Галилей, першовідкривач першого закону Ньютона, прийшов до нього в результаті уявного узагальнення всього доступного йому емпіричного і теоретичного матеріалу.

Треба відзначити, що експерименти допомогли Галілею зробити відкриття. Він розглядав уявні досвіди по скочуванню по похилих площинах важких металевих куль. Чим менше ставав би кут нахилу площини, тим менше була би величина прискорення куль. Галилей розсудив, що куля на горизонтальній поверхні буде знаходитися в спокої або в стані рівномірного прямолінійного руху нескінченно довго.

Отже, то, що зробив Галилей, називається ідеалізацією, вона дозволила перетворити представлення про механічні явища в теорію, пояснити їхню величезну безліч.

Укажемо ще на будівлю механіки Ньютона:

• закони, формовані математично;

• дедукція, підведення під закон умов конкретних механічних задач;

• порівняння теорії з результатами експериментів.

ЯК ОДЕРЖУЮТЬ ІДЕАЛІЗАЦІЇ?

Ідеалізації, усупереч думці Декарта, не даються нам від народження, а, як ми бачили, є науковим винаходом.

Ідеалізації, усупереч думці Локка, неможливо вивести і з експерименту, що поставляє чуттєві дані. Якби ідеалізації виводилися прямо з експерименту, то експериментатори, не чекаючи теоретиків, самі відкривали б теоретичні закони, тобто ідеалізації.

Ідеалізація - це підсумок великого пошуку, удачі в упорядкуванні експериментального і теоретичного матеріалу, перебування їхньої гармонії один з одним, часто методом проб і помилок, висування і спростування гіпотез. Удача приходить тим, хто завзятий і наполегливий кому повезе. Коли Альберта Эйнштейна спитали, як йому вдалося відкрити постулати теорії відносності, він скромно відповів: "Здогадався". Чому інші не змогли здогадатися?

Ідеалізація, не будь-яка, а науково виправдана, є розуміння подібності досліджуваних явищ. До неї не веде пряма асфальтована дорога, вона не є результатом абстракції.

ВИРОБЛЕННЯ НОВОГО ЮРИДИЧНОГО СВІТОГЛЯДУ

Показовим є створення юридичного світогляду нового часу. На відміну від своїх античних і середньовічних колег правознавці Нового часу прагнули захистити права кожної особистості. Зовсім незрозуміла для юристів старих шкіл нова ідея складалася у визнанні всіх людей у юридичному відношенні рівноправними: "Перед законом усі рівні". Цю ідею розвивали, зокрема, Томас Гоббс і Джон Локк.

На перший погляд, ідея юридичної рівноправності людей, що відрізняються статтю, походженням, багатством, розумовими і фізичними можливостями, здається ледве не абсурдною. Навіть філософам-новаторам було важко її обґрунтувати, але вони намагалися це зробити. Говорили, що усі рівні по народженню. Але по народженню рівності немає бо один народиться хворим, інший здоровим і т.і. Стверджували, що люди рівні по своїх можливостях, але і це не підтверджується практикою.

Дана теза є симетричною до середньовічної – „Перед Богом усі рівні”. На місце Бога ставиться закон, що є певним поверненням до старозаповітного, хоча там закон був даний від Бога, зверху, а тут виводиться як основа природного існування. А знаходить цей закон і формулює його людина, як божество.

Проте положення про юридичну рівноправність було прийнято і мало в справі становлення демократичного і справедливого суспільства найважливіше значення. У чому складається зміст цього положення? Яким образом воно було досягнуто?

Положення про рівність людей є цінністю, що неможливо одержати безпосередньо з досвіду, за рахунок чуттєвої уяви. Спочатку вона виникла як гіпотеза. Використання її виявилося доброчинним, тому гіпотеза стала сприйматися як закон громадського життя (тобто не просто як порожня вигадка), якою вона і є. Виходить, що юридична рівноправність виражає найважливішу сторону громадського життя людей, демократичного суспільства, забуття цього закону руйнує саму цілісність суспільства.

Зверніть увагу на те, як реалізується новий стиль філософського мислення. Якщо фізики Нового часу постулювали за допомогою фізичних законів однаковість механічних явищ при різних значеннях фізичних змінних, то правознавці наполягали на підпорядкуванні всіх людей тим самим юридичним законам при природній відмінності різних індивідів.

Відрізок часу приблизно від дати публікації роботи Н. Коперніка "Про обертання небесних сфер" з 1543 р., до діяльності І. Ньютона, твір якого "Математичні начала натуральної філософії" вперше опубліковано в 1687 р., звичайно називають періодом "наукової революції". Мова йде про могутній рух, що знаходить у XVII в. характерні риси в роботах Галілея, ідеях Бекона і Декарта і який згодом одержить своє завершення в класичному ньютонівському образі Всесвіту, подібного до годинникового механізму.

1. Земля, за Коперником, не центр всесвіту, створеного Богом для людини, яка сприймається як вершина творіння, а небесне тіло, таке як і інші. Якщо Земля більше не є особливим продуктом творіння, якщо вона не відрізняється від інших небесних тіл, чи не може бути так, що люди живуть також і на інших планетах? А якщо допустити це, то як бути з біблійним сказанням про походження людей від Адама й Єви? Бог, що зійшов на Землю, щоб врятувати людей, міг би звільнити й інших, не землян?

І коли Бруно розірве межі світу і зробить всесвіт нескінченним, традиційна думка виявиться перед необхідністю знайти нове місцеперебування Бога.

2. Наукова революція - це революція уяв про знання, про науку. Наука –експериментальна. В експерименті вчені знаходять істинні судження про світ.

І цей новий образ науки – це тип знання, що розуміється як конструкція, доступна для вдосконалення, у результаті співробітництва розумів. З'явилася необхідність у спеціальній строгій мові, необхідному для її виживання і розвитку, у власних специфічних інститутах. Здатність знання до росту не ґрунтується на простому відмовленні від попередніх теорій, але на їхній заміні більш широкими, логічно більш сильними, з потенціалом контрольованості..

Саме на експериментальному методі базується автономія науки; остання відкриває свої істини незалежно від філософії і від віри.

Проте природа відповідає на наші запитання і відповідь залежить від того як воони сформульовані і як вони задані.

3. Разом з арістотелевською космологією виявляються в немилості і принципи існування суті речей. Отже, наука, якою вона стає наприкінці довгого процесу дозрівання, фіксує увагу не на суті або субстанції речей і явищ, а на характеристиках предметів і подій, що можуть бути об'єктивно і, отже, публічно проконтрольовані й оцінені. Починаючи з Галілея наука має намір досліджувати не що, а як, не субстанцію, а функцію.

Формується новий тип знання, що вимагає союзу науки і техніки

У результаті "наукової революції" народився новий образ світу, з новими релігійними й антропологічними проблемами. Разом з тим виник новий образ науки, який развивається автономно і не доступний контролю та управлінню.

Наукова революція породжує сучасного вченого-експериментатора, сила якого - в експерименті, що стає усе більш строгим, завдяки новим вимірювальним приладам, усе більш і більш точним. Але сам експерементатор залишається поза технічно освоєним і науково обргрунтованим світом. Наука постає перспективним здобутком, але зі втратою позицій самої людяності. Першим відгуком на це стате екзестенційна, некласична філософія ХІХ-ХХ ст.

Середньовічна філософія

Самисусами — Sun, 09 Oct 2011 16:45:16 GMT

Лекція 3. Філософія Середніх віків та епохи Відродження Конспект лекції

План

1. Характерні риси середньовічного світогляду та умови їх формування. Теоцентризм.
2. Філософія патристики (А.Блаженний) та генезис схоластики.
3. Перехідний характер філософії Відродження
4. Антропоцентризм та гуманізм як визначаючі принципи ренесансного світогляду.

Саме поняття "середні віки” введене італійськими гуманістами – лінгвістами і літературознавцями, які мали на меті відродити класичну латинь і назвали період, який відділяв їхній час від класичної давнини – середніми віками. В XV ст. цей термін став вживатися й істориками, які позначили ним період історії від загибелі Зах. Римської імперії до сучасної їм епохи Відродження.
Хронологічні рамки досить умовні: від загибелі рабовл. Римської імперії – ІV ст. по 1640 – 1660 рр. Англійська бурж. революція.
В азіатських країнах початок пов’язується з найстарішими цивілізаціями: Китай, Північна Індія) – II – III ст. по XVIII – XIX ст.

Середньовічний феодалізм є культурою, що побудована на абсолютизації чистої ідеї, або чистого духу, на абсолютизації особистісного буття.

Всі речі і вся дійсність, тут буде мати значення тільки п'єдесталу, підмостків, на яких розігруються світові долі абсолютного духу. Але якщо все буття особистісне, то й окрема особистість трактується саме як особистість, а тому і відношення особистості до особистості, і відношення особистості до речей — чисто особистісне відношення.

Отже, речі тут визнаються в міру їхньої значимості для особистості. Той, хто створював річ створював сам, своїми руками; і той, хто її споживав, споживав сам особисто. Звідси і ремесло — основний тип такого виробництва, а натуральне господарство — основна форма економічного життя.

Соціальне життя такої культури — ієрархічне, відносини ж різних ієрархічних верств суспільства визначаються приватно правовими нормами. А оскільки тут культура чистої особистості, то підпорядкування не може бути абсолютним, але тільки фізичним, та й фізично не повним; духовно ж, ідеально, принципово підлеглий вільний і зовсім рівний з пануючим перед абсолютною дійсністю духу.

Це значить, що підлеглий не є раб, тим більше не є раб «по природі», але є тільки кріпак. І таким чином, тип виробничих відносин даної культури складається з натурально-кріпосницького господарства, що функціонує за допомогою ремесла для чисто споживчих цілей.

Навіть ті, хто лає християнство за зв'язок із кріпосним правом, звичайно не розуміють усієї глибини і невблаганної історичної логічності цього зв'язку.

Середньовічний абсолютизм духовного життя є абсолютизм особистісного буття. Але особистості, а також і її волі не заважає ніяка матеріальна залежність. Навпаки, якщо брати людську особистість як таку, то вона в силу свого відпадання від абсолютної особистості і занурена в потік становлення часу завжди буде в залежності від стихії матеріального становлення; і ця залежність викликана не тими або іншими випадковими обставинами історії, які можна перебороти в результаті тих або інших людських зусиль, але викликана нерушимими трансцедентальными умовами людського існування, поки це триває на землі, в часі. Тому, міркує феодальна свідомість, прикріплення виробника до землі є тільки логічно-необхідний результат розуміння людської особистості саме як реальної людської особистості.

Її нічого звільняти, тому що, по-перше, вона і без того вільна (тому що справжня свобода особи є воля не матеріальна, а духовна), а по-друге, її і неможливо звільнити (тому що людськими зусиллями не дано перебороти первісний гріх, що є задачею всієї світової історії).

Тому дійсне середньовічне, неліберальне християнство ніколи і не обіцяло матеріального звільнення, вважаючи останнє шкідливою і наївною, мрією. Воно думало, що воно звільнило людину духовно, позбавивши її від «язичеської мерзенності», і в цьому відношенні воно чітко відрізняло духовно вільного кріпака від античного раба, що був не людиною, але річчю і був рабом «по природі». Церква цілком згідно зі своїм вченням могла купувати і продавати кріпаків, розуміючи, що вона торгує не самою людиною, але лише її прикріпленням до землі.

Для феодалізму простим і очевидним потрібно вважати її природність, її близькість до цілісної особистості людини, коли вона ще не захоплена лихоманкою капіталістичної системи.

«Докапіталістична людина — це природна людина,— пише В. Зомбарт (Буржуа. Етюди по історії духовного розвитку сучасної економічної людини. М., [1924], 7),— людина, якою її створив Бог, людина, що ще не балансує на голові і не бігає на руках (як це робить економічна людина наших днів), але твердо стоїть на землі обома ногами і на них ходить у світі».

Людина тут ще не втратила свого живого і природного відношення до речей, до природи, до історії. Вона не переводить усі цінності в людський суб'єкт, але бере останній без усякого перебільшення, без всякого обожнювання й абсолютизації, таким, яким він реально існує у своїй фактичній зв'язаності й історичній обумовленості. Така людина не підлегла економіці, але підкоряє її собі.

Основна особливість докапіталістичного способу мислення — це робити тільки те, що необхідно для життя. Для Хоми Аквінського економічне життя існує в міру добування необхідних засобів існування відповідно положенню людини в суспільстві.

Сеньйори жили повною чашею; вони займалися війною, полюванням, турнірами, жінками; вони жили зовсім не по доходах; ніяка раціоналізація господарства з метою збільшення прибутку ніколи їм і не снилася; і якщо потрібні були нові засоби, вони витягалися із селянства шляхом позаекономічного примуса. Народна маса жила, звичайно. інакше. Однак в одному відношенні це життя було тотожно з панським: воно було засноване на ідеї життєвої необхідності, що у даному випадку перетворювалася в ідею їжі. Гроші не могли мати отут самостійного значення. Гроші, учив Хома Аквінський, існують для того, щоб їх витрачати (Зомбарт. Указ. соч., 8). Оперувати грішми — це брудне заняття, аморальне заняття, і шляхетний сеньйор їх нехтує.

Визнання матеріальної залежності людини в її земному житті вело також до слухняності перед історично сформованими установами. По вченню Хоми Аквінського, кожен повинен жити відповідно своєму станові. З цього боку феодалізм є завжди традиціоналізм і відсутність ідеї прогресу. Це дуже стабільна і споглядальна система.

Тут свідомість людини спрямована в особистісні глибини буття, своє і чужого; і відсутність розвитої господарської діяльності, нерозвиненість розуму і примітивність техніки і всього культурного життя цьому тільки сприяли. Феодальна людина не тому не мала розвиненої техніки, що вона була забита релігією, але тому, що вона не покладалась на зовнішній прогрес, метою була внутрішня робота націлена на спасіння своєї душі.

І не тому тут мало прогресувала наука і люди були неписьменні, не знали дійсної медицини і санітарії і при кожній епідемії мерли як мухи, що вони були гірше сучасного культурного європейця, дурніші нього і нижчі нього. Але це було тому, що наука не потрібна цілісній особистості, що грамотність в абетці — справа занадто маленька для глибин духовного життя особистості, що вмирати в хворобах, убогості і бруді не тільки не заважає порятункові душі, але скоріше сприяє йому, тому що цим розвивається в людині свідомість її незначущості і, отже, смиренність перед абсолютною особистістю.

Тому-то з феодальної точки зору і є нісенітницею всяке «звільнення» людини, і воно, строго говорячи, заперечує весь економічний, художній і науково-технічний процес. Неможна звільнити совість. Хіба совість може не бути вільною? Совість тільки в одному випадку може бути невільною — це коли вона затемнена, тобто коли вона не судить з погляду абсолютної особистісної, а судить з погляду безособової матерії та речі. Але саме християнство в цьому відношенні зробило людину вільною, відкривши йому досвід абсолютного-особистісного буття. Отже, максимальна воля, яка можлива, уже людині дана. Всі інші «волі» є тільки нове знеособлення і поневолювання, є тільки поклоніння сатані.

Отже, зрозуміло, що християнство починає падати з тих пір, відколи починає падати феодальне кріпосництво, і що кріпосництво падає з того моменту, з якого християнський абсолютизм починає ставати лібералізмом.

Найкоротша формула

а) Досвід абсолютної особистості є досвід певного божества, що носить певне ім'я, єдине на всю вічність і абсолютно незбагненне. Оскільки таке божество мислиться як абсолютна даність, вище людини і вище самого світу, то весь світ і людське може бути тільки тим чи іншим його проявом, а істина філософія, оскільки вона є любов до мудрості є – богослов'я.
Звідси основний напрямок людської думки – це богослов'я. Патристика.
Живопис отут повинний бути іконописом, архітектура повинна бути храмовим будівництвом, музика — церковною, культовою музикою, поезія — богослужінням.
б) Можна сказати, що середньовічне християнство в загальному стоїть не на ідеалістичній або романтичній, але на чисто виробничій позиції. Продуктом виробництва тут є тільки особистість і душа, а під додатковою вартістю слід розуміти входження цієї душі з тимчасового буття у вічне. Середньовіччя трактує своє виробництво як порятунок душі і цій меті підпорядковує всю свою життєву практику.
Той самий принцип, ( тобто віри в абсолютну особистість ) що у відношенні душі вів до порятунку душі, у відношенні тіла вів до ідеї необхідного достатку, у відношенні праці — до ремесла, у смислі виробничих відносин — до кріпосництва, цей же самий принцип у мистецтві вів до культової, сакральної творчості, а від філософії вимагав богослов'я.

Специфічні риси філософствування:

Традиціоналізм та ретроспективність. Біблія не просто "Книга книг”, сама істинна і сама давня, вона стає відправною точкою і мірою оцінки будь-яких теорій.

Оскільки Біблія сприймається єдиним повним збірником законів і повелінь Бога, особливе значення отримує екзегетика – мистецтво правильно трактувати і пояснювати положення Заповіту. Критерієм істинності вважалась відповідність духу і букві Біблії. Склалася складна ієрархія авторитетів: тексти Євангелій, тексти апостольських послань, біблейських пророків, вчителів і отців церкви. Текст став початком і кінцем будь-якої філософської теорії.

Характерна тенденція до наставництва, вчительства. Це сприяло загальній установці на цінність навчання і виховання з точки зору наближення до спасіння, до Бога.

Головна риса середньовічного вчителя – енциклопедичність, яка підкріплюється віртуозним знанням тексту Святого Писання і правил формальної логіки Аристотеля для подальших висновків із священних книг. Виникають твори у вигляді "суми” знань: "Сума теології”, "Сума проти язичників”.

Патристика. І – VI ст.

Відкрити ідеї християнського віровчення язичникам, "прокласти міст” між християнською вірою і грецькою філософією, пояснити співвідношення між вірою і знанням – Климент Олександрійський (150 – бл.215).

Оріген (бл. 185 – 214) – спроба систематичного пояснення християнства в категоріях грецької філософії, робить спробу критичного аналізу Біблії, трактуючи її алегорично (метод екзегетики).

4 ст. – Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Іоан Златоуст – дискусії того часу (про Святу Трійцю, особу Спасителя) ставили світоглядні питання буття і небуття, сутності і існування, часу і вічності, логіки історії.

Августин Блаженний (354 – 430 рр). Проблема віри та розуму.

Людина є розумна душа, яка користується земним тілом.. До Бога людина йде шляхом пізнання (богопізнання), використовуючи теологію і філософію; інший шлях – через віру, яка проявляється у волі людини. Воля дозволяє наслідувати у житті того, кого вона почитає – Христа. Тому воля і віра, які ведуть людину по життю, набагато вищі за розум, який часто відірваний від життя, схильний до помилок, недостовірний.

Бог у концепції Августина є абсолютне і найвище буття. Він не просто дав початок світу, але й увесь час підтримує і зберігає його, а отже, творить і керує ним безпосередньо.

Визначити понятійно сутність Бога, за Августином, нереально, тому що жодна назва чи мовний вираз не можуть її відтворити. Про Бога можна швидше сказати те, чим він не є, аніж те що є. Правда, він допускає, що певні атрибути Бога, які зберігається у Його сутності ми все ж можемо окреслити. Головні серед них: Великий, Благий, Всеблагий, Істинний, всемогутній, Всезнаючий.

На основі цього він формулює свої три способи доказу буття Бога.

Перший знали уже греки. Світ представлений як градація ступенів досконалості, а світ у його красі, гармонії і порядку міг бути створений тільки істотою, яка сама є вищою. Досконалістю та мудрістю.

Другий теж відомий грекам, називається "згода людства” і полягає в тому, що влада істинного Бога така, що від розумних істот її не можна ні приховати, ні применшити чи зігнорувати повністю. Вони врешті-решт, її збагнуть і визнають. Третій доказ ґрунтується на розрізнені ступенів блага, його градації, коли ми йдемо від нижчого і поступово приходимо до вищого блага або ж до Бога.

Антропологія. Душа наділена трьома головними атрибутами від самого початку людського існування: пам’яттю, розумом і волею.

Акт волі передує з необхідністю акту пізнання та знання. Найвищим виявом волі є віра, до того ж, у Августина йдеться не просто про волю, а про свободу волі. Він вважає, що свобода є власністю волі, коли вона уникає зла і спрямована до Бога. А отже, життя людини буде настільки досконалим та морально довершеним, наскільки вона прилучиться до найвищого морального джерела, яким є Бог.

Зло не існує, реально його можна трактувати лише як відсутність добра. Тобто метафізичною основою зла слід вважати недосконалість, незавершеність, неповноту буття всього існуючого. Причиною неповноти є творення світу Богом "з нічого”, а також людська воля, яка є свободою. Саме у процесі вільного вибору людина здійснила гріхопадіння, бо пішла проти волі бога. Зло в даному випадку є "уникненням” добра, отже воно знаходиться не в людині, що вийшла із рук творця, а стало можливим у часі внаслідок свободи волі, можливості вільного людського вибору. Без допомоги людина не може вибратись з цієї ситуації.

Схоластика.

Алкуін (730 –804) "Діалектика”. Іоанн Скот Еріугена (810 – 877) – створив першу цілісну філософську систему, батько схоластичної філософії. Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109), проблеми теології, так званий онтологічний доказ буття Бога: поняття (ідея) Бога як Абсолюту перебуває у нашій думці, а отже, мусить також існувати в дійсності (позиція реалізму). Інший доказ: усе створене має свою останню і найвищу причину. Ця причина і є суттю існуючого, ми ж називаємо її Богом. Росцелін (1050 – 1122), представник номіналізму: лише одиничні речі мають реальний онтологічний статус Роди і види не є речами, це спільні назви, тобто слова, абсолютизує чуттєвий момент пізнання. Св.Трійцю тлумачить як три окремі особи, три Бога, а не про одну божественну субстанцію ця троїста доктрина була визнана єретичною на соборі 1092 р. П’єр Абеляр (1079 – 1142) доводить необхідність логіки (діалектики) у теології, саме логіка стає визначальним засобом усіх богословських диспутів. Відома його формула – "пізнати і зрозуміти”, навіть наводить слова із Св. Письма "хто швидко вірить, легко помиляється”.

Тома Аквінський (1225 – 1274).

Проблема розуму і віри. Розрізняє те, що підвладне розуму і відкривається тільки вірі, а тому розмежовує два роди істин – істини розумні і істини надрозумні. А тому філософія і теологія отримують свій самостійний автономний статус, свої завдання та цілі. Робить висновок про те, що істини розуму й істини надрозумні реально мають найвищу основу – Бога, який власне і є їх спільним джерелом, тобто вони сходяться в єдиній точці – пізнанні Бога.

У "Сумі теології” формулює 5 доказів буття Бога, які ще називає шляхами сходження до розуміння Бога. Вплив Аристотеля очевидний, зокрема перші три містять засади принципу причинності, які були йому відомі. 1) "доказ від руху”. Все, що рухається мусить мати причину, а отже повинен бути Першорушій, який є початком необхідним та непорушним. Такою діючою причиною є Бог. 2) основується на трактуванні суті поняття "діюча причина”. 3) зі співставлення понять можливості і необхідності. У світі існують речі, які можуть бути, а можуть і не бути, але повинно існувати щось таке, буття якого є необхідним. 4) за ступенем досконалості. Повинні десь існувати найвища досконалість, добро і краса. Ними може бути наділений лише Бог. 5) теологічний. Світ побудований на розумних засадах і в ньому тотально реалізовано принцип доцільності, який не є випадковим, а виявляє Боже втручання у світ, керування ним.

Вчення про душу. Принципом і джерелом фізичного і духовного життя людини є душа. Саме вона забезпечує розумність, здатність відчувати, усі духовні процеси, а також те, що "перша матерія” у ній взагалі перетворюється в обдароване фізичними та хімічними силами людське тіло. Душа безсмертна, її сходження у тіло відбувається при народжені людини і з цього часу духовне та тілесне становлять у ній єдине ціле. Виступає проти ототожнення душі і тіла, але й вважає, що душа як духовна і субстанційна основа буття людини, реалізує себе саме завдяки тілу. Про функціонально душа може виступати у різних якостях: бути інтелектуальною, вегетативною, рослинною та чуттєвою. Тому прагнення людини до добра. До вищого, духовного визначає сенс її буття і людина на ієрархічних сходинках живих істот займає найвище місце. Моральність особистості всеціло базується на любові до Бога та ближнього. Осягнення цієї мети є вищим моральним ідеалом кожного християнина, до якого він і повинен прагнути.

Філософія Відродження

Відродження характеризують як епоху відносно нетривалу, тобто воно не було єдиною реальністю культури. Ренесанс являв собою течію в культурі, яка могла бути більш-менш впливовою, могла безумовно панувати, але ніколи не стала єдиною.
Культура відродження наслідувала дохристиянські ідеї та образи, але і християнство не могло не залишити свій слід на ній. Тут життєвість язичництва і християнське смирення доповнювали одне одного, їх поєднання породжувало ідеали гармонії і рівноваги.
Часові і просторові рамки ренесансу досить нестійкі. Зароджується в Італії в ХІV cт. Хоча є точка зору, що його риси з’являються ще в ХІІІ ст. вплив Відродження відчувається до ХVІІ ст. В Італії – це ХІVст – перша пол. ХVІ ст., для іншої частини заходу – переважно до кн. ХVІ ст. При цьому далеко не у всіх західних країнах Відродження стало панівною чи хоча б найбільш впливовою течією. Такого розквіту як зазнала Італія не було ніде. Досить впливовим було у Франції, дещо менше – у Німеччині і Англії. Інші країни менше відчули цей вплив.
Сам термін "Renissance” був введений мислителем і художником цієї епохи Джорджо Вазарі. Так він назвав період з 1250 р. по 1550 р. – час відродження античності. В подальшому зміст терміну еволюціонував. Відродження стало означати емансипацію науки і мистецтва від богослов’я, охолодження ставлення до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Тобто Відродження, по суті стало означати гуманізм.

У середні віки людина співвідоситься з Богом, а у відродженні з природою.

Характерною рисою ренесансного світогляду є пантеїзм – уявлення про божество як природне начало, як природу у її вищій концентрації (витоки ще з античності). Пантеїстичне трактування Бога веде до того, що Бог стає ближчим людині (Бог злитий зі світом, він одухотворює світ). Тому світ приваблює людину. А осягнення світу, наповненого божественною красою, стає однією із головних світоглядних задач епохи Відродження.

Це пояснює специфічний погляд на людину як на мікрокосм, малу подібність макрокосму. Людина – істота, яка співвідноситься зі світом (а не з Богом), занурена в нього і начебто не відає про гріховність, спасіння. Вона сама задає мірку своїх вчинків. Ця риса світогляду була виражена ще в античності Протагором: "Людина є мірою усіх речей”.

Світогляд ренесансу прийнято називати гуманізмом (від лат. – людський, людяний). Гуманізм не зводиться просто до любові до людини. Саме суттєве в ньому – це спрямованість людини на саму себе. Для гуманістів людина є вищою реальністю, її головне життєве завдання – "олюднити себе”, стати людиною в усій повноті своєї людяності. Ідеалом людяності для них є антична людина (яка була язичником), звідси роздвоєність відношення. Це знайшло своє відображення уже у попередників гуманістів – Д.Аліг’єрі "Божественній комедії”.

Гуманізм Відродження виявився у поклонінні розуму як головного засобу пізнання. Тобто визнається панування розуму над світом, а отже віра у всезагальний і безкінечний прогрес.

Разом з цим, поетизація людини і всього людського сприяли естетичному сприйняттю дійсності, виховували пристрасть до прекрасного і піднесеного. Гуманізм не заперечував, що людина створена за образом і подобою Бога, і разом з тим, стверджував право людини на безмежну творчість. Саме у творчості, вважалося, повинна проявитись божа подоба людини. Творчість була спрямована перш за все на саму людину. Самопізнання і самовдосконалення – такі головні ідеї ренесансного гуманізму.

Гуманізм Відродження антропоцентричний на відміну від античного світосприйняття – космоцентричного. При тому, що гуманісти сприйняли античну ідею про божественність людини, але розуміли це по-іншому. Греки розрізняли божественність богів і божественність людини. Гуманісти їх ототожнювали.

Для греків людина може бути божественною, але може бути і нікчемною. Початково вона на одному полюсі герой, на іншому – раб. Гуманісти не розрізняють людей на онтологічно кращих і гірших. Усі прояви людини перш за все людські, а потім хороші чи дурні.

Гуманісти, як правило, не виступали про релігії. Але підносячи людину, роблячи з неї подобу титана, вони відділяли її від Бога, якому відводилась роль творця, який не вміщується у життя людей.

Людина стала релігією ренесансного гуманізму. Виступаючи за звільнення думки, свідомості мислителі ренесансу обгрунтовували індивідуалізм, який ставав характерною рисою епохи.

Гуманісти – вчене співтовариство, занурене в античні штудії. Це були вихідці із духовенства, університетських викладачів, найбільш освітченої частини міського населення. Але це не означає, що рух гуманістів ламав рамки соціальних станів, його надстановість носила вчений, кабінетний, стилізований характер.

Стилізованим і театральним було саме життя: вчені бесіди-діалоги, обмін листами, бенкети (уподібнене до античного способу життя). Орієнтація на дозвілля пояснюється тим, що гуманістичний умонастрій не був і не міг стати повнокровною реальністю. Навпаки, характерно – усвідомлення своєї елітарності. Обраність – через причетність гнозису (знанню). Істина відкривається лише посвяченим, тобто тим, хто володіє латиною. Раніше через латинь служили Богові, тепер – самим собі; був клір і миряни, тепер – вчені мужі і неуки (невігласи).

Ренесансна людина прагнула знання і пізнання, але не для наукового знання, а для магічного тайноведіння. Наука є об’єктивним знанням, де людина виносить себе "за дужки”, усуває себе, тому ренесанс з його індивідуалізмом не створив науки.
Хоча не можна однозначно стверджувати, що науки не було, шляхи її становлення були нелегкі: переслідування церкви, інквізиція. Оскільки специфічною рисою світогляду епохи було поєднання раціоналізму та містицизму, це відбилось на стані науки.
З одного боку, це вчення М.Коперника (1473 – 1543) про геліоцентризм, Дж. Бруно (1548 – 1600), Галілео Галілея (1564 – 1642), М.Кузанського (1401 – 1464), на думку якого сутність людської особистості є вираження нею всезагального, тобто Бога.
З іншого боку, не в Середні віки, а саме в епоху Відродження досягають небувалого розквіту алхімія, магія, астрологія, заклинання духів і т. п. За такі заняття інквізиція засуджувала, але разом з цим астрологами були папи – Іннокентій VІІІ, Юлій ІІ, Лев Х, Павло ІІІ.
Якщо судити по тодішній літературі, то інтриги, авантюризм, розбещеність досягають масштабів, що панували в часи Римської імперії.

Епоха Відродження не створила великих філософських систем, а філософська творчість розгорталась в основному у формі "осучаснуваного пригадування”, вона обґрунтовувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов.

Протягом усього середньовіччя панували уявлення про те, що земне життя людини не має самостійної цінності, що воно тільки підготовка до життя загробного. Саме проти цього протиставлення природного і божественного спрямована творчість поетів-мислителів Італії Данте і Петрарки, які проголосили ідеї гуманізму.

Данте (1265 – 1321), синтез поезії, філософії та теології, не заперечує вчення про творіння світу. Оскільки природа людини дуальна, то людина є середньою ланкою між тлінним (кінечним) і нетлінним, а тому у неї двояке призначення до двох кінечних цілей. Одне призначення дасягається тут у земному житті і полягає у вияві власної доброчинності, друге – досягається лише посмертно і за сприяння Божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософських настанов і шлях настанов духовних, які перевершують людський розум. Данте вчить про свободу людської волі, яка лежить в основі особистої відповідальності за скоєне, яка визначає гідність людини.

Петрарка (1304 – 1374). Гуманістична програма полягає у вихованні нової людини, наділеної "гуманітас” – здатністю здійснювати доброчинні вчинки. Вона не дається людині від народження, а формується освітою і життєвим досвідом, вона є результатом праці душі, а також результатом вивчення гуманітарних дисциплін (граматика, риторика, філософія, етика).

Н.Кузанський (1401 – 1464). Розробляє метод вченого незнання, який є усвідомленням структурної диспропорції між конечним людським розумом і безкінечністю, в яку він включений і до якої прагне. Конечний розум наближається до безкінечного, до Бога, осягає його як єдність протилежностей. Кінечні речі потрібно розглядати у зв’язку з цілим, з безкінечністю. Кожна річ, в тому числі і людина містить у згорнутому вигляді увесь світ, як мікрокосм. Але людина є мікрокосмом і на іншому рівні. Володіючи розумам і свідомістю, вона включає в себе образи усіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.

Прагнення знайти фундаментальні основи для визнання самоцінності земного життя людини ставить питання про місце людини у космосі, про її фізичні і смислові зв’язки зі світовим цілим. Поки світ залишався геоцентричним, людина мислилась безсумнівним центром усіх зв’язків світового цілого. Становище змінюється після виступу Н.Коперника (1473 – 1543), який замінив геоцентризм на геліоцентризм.

Дж. Бруно (1548 – 1600), приймаючи геліоцентричну концепцію, йде далі, позбавляючи і Сонце статусу центра всесвіту. По відношенню до безкінечності безглуздо питати про центр. Він – ніде і він скрізь. Безкінечний всесвіт є породженням безкінечної божественної сили. Життя в тій чи іншій формі характерне усім природнім речам. Розумне життя повинне бути не тільки на Землі. Людина повинна усвідомлювати неминучість особистої смерті. Проте очікуючи смерть неможна бути лінивим, тому що ми призначені для творчості на основі пізнання.

Еразм Ротердамський – противник філософії аристотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія знання типу сократівського, це мудре розуміння життя. Християнська мудрість не потребує силогізмів, її можна почерпнути з Євангелій, послань ап. Павла. Потрібно повернутись до витоків християнства, здійснює перекоад і критичне видання Нового Заповіту, опубліковує праці отців церкви, критикує духовенство і церковні порядки, прагнучи звільнитись від влади церковного авторитету. Шлях земного життя вказаний Христом, на його думку, простий: щира віра, милосердя без лицемірства і чиста надія. Визнає свободу волі, а тому вступає в полеміку з Лютером, який очолив протестантизм.

Антична філософія

Самисусами — Thu, 08 Sep 2011 18:29:07 GMT

Лекція 2. Антична філософія

Мілет - один із грецьких полісів, що знаходилися на східній границі еллінської цивілізації, у Малій Азії.
Саме тут переосмислення міфологічних уяв про початок світу у характер філософських міркувань про те, як різноманіття явищ, що оточують нас, виникло з одного джерела - споконвічної стихії, першооснови - архе.

Як зрозуміти очевидні речі: безкінечне і конечне, єдине і множинне, рух і спокій? Чим чуттєве відрізняється від мислимого?

На думку Фалеса, архе є вода. Це означає, по-перше, що колись усі речі походять з води - з океану. По-друге, вода являє собою сутність кожної окремої речі - іншими словами, закінчивши термін свого земного існування, будь-яка річ утрачає свої обриси, утрачає якісну визначеність і повертається у вихідний "водний" стан. І, нарешті, руйнування світу після закінчення "світового циклу" буде означати занурення всього сущого в океан. Відповідно до многим свідчень, Фалес вважав усі речі одушевленими, тобто живими. Як ілюстрацію присутності душі в речах, що звичайно прийнято вважати неживими, він приводив магніт.

Анаксимандр. Первісна стихія – Апейрон, тобто Безмежне, не асоційована ні з якою конкретною речовиною, породжує різноманіття предметів, живих істот, у тому числі людей. Але, народившись з вічної і неуничтожимой стихії безмежного, усі ці явища самі по собі не вічні. Люди і тварини смертні, речі приходять у старість і піддані руйнуванню. Така доля всього сущого порозумівається тим, що апейрон мстить своїм створінням за відокремлення від себе, зате, що, виникнувши, вони на противагу йому, знаходять межу. І зрештою ця кара за "індивідуалізм" виразиться в тому, що, обмежені своєю межею, визначені речі, що наповняють собою світ, зникнуть, і знову ніщо не буде порушувати єдності безмежного.

Приблизно так само розглядав початок світу третій представник Милетской школи - Анаксимен. Від Анаксимандра його відрізняло лише те, що образ Безмежного був для нього занадто абстрактним. Тому архе, що дає життя всьому живому, воно зв'язане з тією стихією, присутність якої, власне, і означає можливість життя, - з повітрям.

Усе складається із основних стихій: землі, води, повітря, вогню і ефіру. Це однорідний континуум, що утворюється через згущення і розрідження. Самий щільний і важкий елемент – це земля. Тут діяла інтуїція нерухомості землі і її перебування нижче всіх інших елементів і речей. Розріджуючи, земля переходить у більш рухливий і більш легкий елемент – воду. Вода ж у результаті свого випару перетворюється в повітря, що, у свою чергу, – у вогонь і, нарешті, у результаті граничного розрідження і витонченості – в ефір, з якого складаються і небо і самі боги.

***

Вже в рамках Мілетської школи архе мислилося як єдине, з якого виникає множина - різноманіття речей. Це виникнення розглядалося як драматичний процес: так, апейрон одночасно виступає як джерело всякого окремого, індивідуального існування і загрози йому: він породжує речі і мстить їм за їхнє відокремлення від себе, тобто власне, за виникнення.

І центральною темою стає саме питання про те, як споконвічна стихія співвідноситься з породженими нею явищами, як міра співвідноситься з безмірним.

У величній і разом з тим парадоксальній формі цю проблему розглядає ефесський філософ Геракліт. У його вченні ту роль, що у мілетців належить воді, апейрону і повітрю, грає вогонь - стихія, що викликала інтерес у всіх древніх культурах - сила творча і руйнівна, що дає життя і віднімає його.

Вогонь живе у вогнищі, що зігріває людське житло, і він же - у формі похоронного багаття - позначає фінал людського існування. Тому ефесський філософ, що вбачав у вогні вищий закон, керуючий світом, або логос, не міг не прийти до несподіваних висновків. Подібно тому, як полум'я зігріває дім і спалює його, людина, народжуючись, тобто знаходячи життя, у той же час робить перший крок назустріч смерті. Протилежності збігаються. Шлях нагору, за словами Геракліта, є разом з тим і шлях униз.

Наслідком такого ототожнення протилежностей стає уява Геракліта про абсолютну мінливість і плинність буття, знамените panta rei - усе тече.

Назвавши будь-яку властивість будь-якого явища, можна відразу поміняти цю характеристику на протилежну: наприклад, про одну й ту саму людину можна сказати, що він молодий і старий одночасно, усе питання в тім, з якої сторони відраховувати його вік. Усяке визначення відносне. Стаючи старше, юнак "народжується" як дорослу людину, але "умирає" як юнака. Загибель одного явища є народження іншого. Ця загальна мінливість стрімка і необоротна.

Відомий афоризм Геракліта про те, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. (Послідовник Геракліта Кратіл ще більш підсилив дану тезу, сказавши, що це неможливо зробити й один раз: поки ми входимо, вода уже протекла, ріка вже перестала бути тим, чим вона була колись).

Ім’я луку (bios) життя (bios), а робота його смерть.

Такі міркування Геракліта часто оцінювалися в пізнішій літературі як "діалектичні", тобто вказували на фундаментальну суперечливість буття. Однак визнати їх "діалектичність" можна з однієї, принаймні, істотним застереженням. Головним принципом вчення мудреця з Ефеса була уява про тотожність буття і небуття - адже буття речі в одній якості одночасно означає її небуття в іншій. А коли незабаром це так, певне судження про що б то не було виявляється неможливим.

Мілетським філософам, що брали за першооснову щось речовинне або матеріальне протистоїть Піфагор Самосський (з острова Самоз), що заявляв, як і мілетці, що нас оточують зовсім різні предмети, що мають єдину світову основу. У чому складається світова основа?

Усі речі можна порахувати. Зрозуміло, що птах – не риба, дерево – не камінь і так далі. Але ми завжди можемо сказати: два птахи, десять риб, двадцять дерев. Числом можна усі виразити або описати. Число є те, що завжди і незмінно є присутнім у зовсім різних речах, є сполучною ниткою, єдиною об'єднуючою основою, тому його можна назвати першоосновою світу. Але число - нематеріальна сутність, воно ідеально й у цьому принципову відмінність піфагорейского погляду від мілетського.

З усіх чисел головним є одиниця, тому що будь-яке інше число є усього лише та або інша комбінація одиниць. Яким же образом першооснова світу – число породжує усе видиме нами різноманіття? Одиниці, говорить Пифагор, відповідає точка, а двійці – дві точки, але через дві точки можна провести пряму, таким чином, числу два відповідає пряма; трійці відповідає площина, тому що її можна побудувати тільки через три точки, а через чотири будується простір, що, отже, відповідає четвірці. Воно поділяється на чотири стихії: землю, воду, вогонь і повітря, а кожна з них, у свою чергу, – на різні предмети, взаємодію яких і приводить до нескінченної світової розмаїтості речей.

Продовжувач його вчення філософ Парменід Елейский замість терміна Єдине, уживає поняття Буття і пропонує його розглянути. Воно походить від дієслова «бути», що в особистій формі звучить як «є». Буття, виходить, - це усе, що існує, усе, що є.

Але якщо щось зараз є, чи можливо, що його не було в минулому? Якщо можливо, тоді виходить, що щось, що є зараз, і чого не було раніш, з’явилося з нічого. Але з нічого не може щось з’явитися. Таким чином, якщо щось зараз є, це автоматично означає, що воно й було. Інша справа, що воно могло існувати в минулому в іншій формі, але його не могло не бути зовсім.

Далі. Якщо щось зараз є, чи можливо, що його не буде в майбутньому? Якщо можливо, тоді виходить, що щось, що є зараз, і якого не буде в майбутньому, звернеться в ніщо. Але щось не може звернутися в ніщо. Тобто, якщо щось зараз є, це обов'язково означає, що воно буде і надалі. Правда, воно може перейти в іншу форму існування, але не може зникнути взагалі. Отже, якщо щось зараз є, це неодмінно означає, що воно і було і буде, тобто, що воно з нізвідки не взялося і не може в ніщо перетворитися або існує вічно.

Із самого поняття Буття, як бачимо, випливає його вічність. Те, що існує, обов'язково вічно. Якщо ж чогось немає зараз, це значить, що його не було і не буде, тому що в противному випадку довелося б припустити, що щось звертається в ніщо, з якого потім знову виникає щось.

Парменід вимовив знамените висловлення, що на перший погляд здається безглуздим: «Буття є, небуття ж немає».

У дійсності в даній фразі підсумоване усе, що говорилося вище: якщо щось є, те воно є завжди, а якщо чогось немає, то його немає ніколи. Вічність, як ми уже відзначили, випливає із самого поняття Буття і є його першим і найбільш істотною ознакою.

Далі – ми бачимо, що все навколо нас поділяється на частини. Але спробуємо помислити роздільне. Усе складається з частин, але кожна частина, у свою чергу, поділяється на більш дрібні частини. Виходить, будь-яка річ є цілою відносно частин, з яких вона складається, і в той же час є частиною відносно більш великого цілого, у яке входить. Іншими словами, річ є цілим і частиною, що неможливо. Отже, поділ немислимий і тому його спричиняє не буття, а небуття.

Ми бачимо, що усе рухається. Але давайте спробуємо помислити рух. Це пропонує зробити послідовник Парменіда – Зенон Елейський, що висунув апорії (парадокси), що доводять, що рух немислимий і тому неможливий. 40 апорій.

Зенон легко доводить немислимість неперервного, не мислимість множинності, не мислимість руху. А якщо чуттєве буття немислиме, то неперервність є предмет чистої думки. Заперечує в чуттєвому бутті всяку неперервність.

Необхідно речі визнати і безкінечно малими (бо можна безкінечно ділити) і безкінечно великими (бо нема кінця накопиченню нових і нових частин) –– єдність протилежностей

Апорії Зегона Елейського такі:

1/ "Рухоме не рухається ні у тому місці, де воно є, дні в тому, де його немає".
2/ "Дихотомія" /поділ на дві частини/ твердить, що рух не може закінчитися, оскільки перш, ніж він досягне кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш, ніж досягти цієї половини, необхідно пройти "половину половини" і так без кінця. За такою логікою рух не може не тільки закінчитися, але й початися.
3/ "Ахілл і черепаха" формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки перш, ніж він подолає відстань до черепахи, вона теж проповзе якусь, хай і невелику відстань Щоб подолати цю відстань, Ахіллу знадобиться якийсь, хай знову ж невеликий час, протягом якого черепаха проповзе ще якусь відстань, і так без кінця.
4/ "Стріла, що летить" формулюється так: випущена з лука стріла нерухома, оскільки у будь-який момент руху займає рівне собі місце, йдеться про те, що вся траєкторія польоту стріли складається з нерухомих положень стріли в різних місцях простору, але хіба ж можна отримати рух із суми станів спокою?
5/ Апорія "стадіон". Якщо два тіла рухаються назустріч одне одному й відносно одне одного, то одне з них пройде повз друге, витративши на це стільки ж часу, скільки необхідно для проходження повз половину того, що не рухається, тоді половина дорівнюватиме цілому.
6/ Апорія проти Простору. Елейська філософія не допускав небуття, стверджуючи що буття є, а небуття не існує. Зенон висував апорію і проти реальності простору. Суть її полягає в тому, що коли річ розташована у просторі, то ця річ і цей простір повинні знаходитись в іншому просторі, який оточує їх, а це в свою чергу повинно знаходитись ще в іншому "просторі і так до нескінченності.
Але уявити нескінчену множину просторів, "вкладених" один в один абсурдно. Тому і сам простір, ідея якого потребує абсурдної" уяви, нереальний.
7/ Апорія супроти чуттєвого сприймання світу "Зерно, що падає". Якщо під час падіння одного зерна або його тисячної долі нічого не чути, то звідки береться шум під час падіння маси зерна? Хіба шум може виникнути із суми нечутного, а звідси висновок: і людські відчуття не можуть дати істинного знання, на них неможливо покладатися.
Зенон розробив систему доказів "від супротивного". Схема доказів така: спочатку приймається припущення, що твердження, котре необхідно спростувати, відповідає дійсності. Потім з цього твердження виводяться наслідки, котрі суперечать дійсності, тобто призводять до абсурду. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху. Заперечення руху базується на прийнятті головної тези елейської філософії про єдність, сталість і несуперечливість сущого. Оскільки рух виявляється суперечливим, він оголошується як такий, що не існує. Такий тип міркування, що обґрунтовує докази шляхом спростування і побудований на використанні сили заперечення, має назву негативної діалектики.

Отже, Елейські філософи і Геракліт сформулювали два зовсім протилежні розуміння світу.

Елейці говорять про те, що він незмінний, неподільний і нерухомий, являє собою вічну стабільність і абсолютну стійкість; Ефесський мислитель Геракліт, навпаки, стверджує, що світ є мінливість, неспинний рух, загальна зміна і повна відсутність чого-небудь стійкого.

«Тільки атоми і порожнеча...».

Примирив елейську і гераклітівську точки зору філософ Демокріт Абдерський. Він здійснив синтез двох поглядів. Подібно Геракліту він вважав, що усі у світі знаходиться в русі, змінюється і поділяється на частини, але, слідом за елеатами, думав, що Буття може існувати тільки неподільне і незмінне.

Але якщо поділ можливий до безкінечності, тоді що можна назвати Буттям? Ділене не вічне, але все є діленим, значить усе не вічне, але Буття може бути тільки вічним, отже, його взагалі немає. Але Буття не може не бути, що випливає із самого поняття.

Тому необхідно припустити, що усе поділяється не до безкінечності, а до якогось визначеної межі, за якою розподіл неможливий. Іншими словами, існує якась частка, нехай дуже маленька, але далі неподільна. Будучи неподільною, вона не може знищитися, тому що не складається з часток, на які може розпастися. Вона існує вічно, отже, і є дійсною основою Буття, його носієм, являє саме Буття. Ділене по-гречески звучить як «томос». Негативна частка в грецькому – «а». Тому неподільне – це «атомос» або «атом». Дане слово, як бачимо, вперше ужив Демокрит, і вже протягом двох тисяч років воно існує у всіх західних мовах.

Звичайно, атом у сучасному розумінні – зовсім не атом Демокрита. Сьогодні даним терміном позначається занадто маленький елемент речовини, але аж ніяк не неподільний: ми знаємо, що атом складається з елементарних часток і має складну структуру. У Демокрита атом – обов'язково неподільне і тому вічне, те, що можна вважати справжнім Буттям. Адже єдина властивість атома – це завжди бути. Навіть якби він захотів не бути, він не зміг би це зробити. Атом (неподільне) приречений на незмінне існування, на Буття. Демокрит у своєму вченні про постійну основу всього сущого – атом - розділяє погляд елейських філософів.

Однак слідом за Гераклітом, він розумів світ вічно мінливим. Оскільки, як стверджував Демокрит, атомів нескінченно багато, вони рухаються в порожнечі і, зіштовхуючись, з'єднуються, існують якийсь час разом, потім, під впливом нових зіткнень, роз'єднуються і знову рухаються, взаємодіючи один з одним. З'єднання атомів приводить до народження речей, роз'єднання – до їхньої загибелі. Усі предмети, таким чином, виникають і знищуються, а світ являє вічний рух і зміну. Усі речі зовсім різні, але, разом з тим вони, по великому рахунку, одне і те саме, тому що складаються з тих самих атомів. Світове різноманіття зводиться до однієї основи – атомів, що рухаються в порожнечі.

Як за розмаїтістю світобудови у Фалеса стоїть єдине начало – вода, а в Анаксімена – повітря, у Піфагора – число, так у Демокрита – атоми. Чому речі відрізняються одна від одної, якщо зроблені з одного матеріалу? Тому що атоми, з яких вони утворені, з'єднані в кожній речі по-різному й у різних пропорціях.

Загрозу розчинення людини в чистій суб’єктивності, ще не сформованій, не структурованій, "випадковій” побачив Сократ (469 – 399 рр. До Р.Х.).

Сократ відкрив, що людина внутрішньо "не порожня”, звідси його "пізнай самого себе”. Внутрішній закон, якому підпорядковується людина, відрізняється від законів природи, він підносить людину над її власною обмеженістю, спонукає мислити. В центрі вчення Сократа – людина, тому його філософію вважають початком антропологічного повороту у філософії.

Головним своїм завданням він вважав навчити людину мислити, вмінню знаходити в собі глибинне духовне начало. Для того треба поставити людину в ситуацію суперечності із самою собою. Це й робив Сократ у своїх нескінченних бесідах із сучасниками ("сократичні бесіди"), бо вважав, що людина, яка через власні міркування зайшла в суперечність із самою собою, буде змушена відчувати внутрішню напруженість, прагнути розв'язати цю суперечність.

Метод, який використовував Сократ – іронія, що звільняла людину від самовпевненості, від некритичного прийняття чужої думки, сприяє пошуку загального уявлення про те духовне начало, яке міститься в кожній людині. Розум і мораль для нього єдині. Щастя є усвідомленою доброчинністю, а філософія повинна допомогти здійснити процес усвідомлення. Єдина основа людського життя не існує відірвано від духовних зусиль самої людини. Формою вираження загального є поняття, прагнення його сформулювати (усвідомити) є метою людини.

Не знайшовши належного знання у своїх співбесідників, Сократ проголосив: "Я знаю лише те, що я нічого не знаю, але інші не знають навіть і того". Було би помилкою вважати дану тезу Сократа виявленням його тотального скепсису (сумніву в усьому); звернемо увагу на те, що теза починається ствердно - "Я знаю". Але що знає Сократ! - Про своє незнання, а це свідчить, принаймні, про те, що у нього є критерій для того, щоб відрізнити справжнє знання від незнання. Проте вимогу ставитись до знання прискіпливо, виробляти критерії його оцінки — все це можна вважати важливим і виправданим.

Сократа вважають уособленням філософії, і не лише тому, що він був виразником невпокореного духу, і також не тільки тому, що він шукав неочевидного, глибинного, початкового. Сократ жив так, як філософствував, а філософствував так, як жив.

Платон (427—347 рр. до Р.Х.), кращий учень Сократа, поділяючи вихідні думки останнього, вважав, що вимогам Сократа що до справжніх знань можуть відповідати ідеї. Як уже відзначалося, виразником точки зору Платона в діалогах є Сократ.

Метод, який він використовував, отримав назву маєвтика. Цим словом у грецькій мові називалося мистецтво повитух. Зміст цього образа полягає в тім, що Сократ не висуває власних тверджень, але, знаходячи протиріччя в міркуваннях співрозмовника, допомагає тим самим «народити» істину, самому сформулювати правильний висновок.

Саме так будується роз'яснення центральної концепції Платона — його вчення про ідеї. Як вступ в нього можна розглядати діалог «Гіппій Старший». Сократ і Гіппій обговорюють питання, що таке прекрасне. Гіппій спочатку дивується, як можна не розуміти таких простих речей. Прекрасне він ототожнює то з прекрасною дівчиною, то з конем, а то і з глечиком. Сократ без труднощів показує своєму опоненту, що прекрасне — це якість, яка може бути характерна самим різним явищам, в яких вона втілена.

Але Сократа цікавлять не ці конкретні втілення, а прекрасне саме по собі. І він переконує, що якщо в різних людей — одне й те ж уявлення про прекрасне, і якщо ця ідея здатна приймати різний вид, те єдиним поясненням цієї обставини може бути висновок, що прекрасне — це ідея, що існує сама по собі, незалежно від людської свідомості, і тим більше — від окремої речі, у якій вона знаходить своє втілення.

Ідея – незмінна сутність основи буття усього сущого. Речі течуть і змінюються, міркував Платон, але світ не зникає; отже, в основі речей лежать ідеальні незмінні сутності, їх не можна побачити, але можна осягнути розумом.

Ідеї є миттєво схопленою повнотою та єдністю кожної речі. Тому "єдине" у Платона є синонімом ідеї. Продовжуючи лінію міркувань своїх попередників, Платон відділив справжнє буття від того, що надано нам у сприйняттях. Світ ідей — це особлива, надчуттєва реальність, яка своєю повнотою і досконалістю перевищує усе чуттєве. Речі — лише тіні ідей.

З ідеєю прекрасного подібні інші ідеї — насамперед центральна для Платона ідея блага. Ідеї являють собою зразки речей. Кожен предмет має свою ідею, своєрідний еталон, відповідно до якого він «виготовлений». Наприклад, стіл існує тому, що є ідея столу, дерево — тому, що є ідея дерева, людина — тому, що є ідея людини. Але між річчю і її зразком існує і принципове розходження. Якщо перша існує лише протягом визначеного терміну, то друга — вічна і не підвладна руйнуванню.

Однак з погляду Платона ще більш істотно інше: такими ж ідеями-еталонами є найважливіші етичні принципи — благо, добро, справедливість. У навколишньому світі можуть зневажатися їх конкретні і недосконалі втілення, але не вони самі. Ідеї непідвласні ніякій людській сваволі.

Платонові було очевидно, що світ, у якому можливі суд і страта Сократа, не знає справедливості і не живе в згоді з нею. Ідеї блага, прекрасного, справедливості не можуть бути його породженнями. Але якщо вони присутні у свідомості людей, виходить, цей світ не може бути дійсним, справжнім реальним світом. Отже, крім нього повинний існувати якийсь інший світ, світ справжніх цінностей і непорушного порядку, який не може порушити людська сваволя. Впевненість в існуванні такого вищого, горного світу була для Платона життєвою необхідністю. А тому неважко уявити собі, яке роздратування викликали в нього ті, хто заперечував саму можливість вищої реальності, недоступної зору, слуху і дотику.

Свою концепцію Платон ілюструє за допомогою чудового образа, що ми виявляємо в його пізній праці «Держава». Це знаменита картина печери. У печері сидять бранці, прикуті ланцюгом і не спроможні вийти назовні. Через невеликий отвір в печеру проникає світло, і люди бачать на стінах тіні. Оскільки нічого, крім цих тіней, вони бачити не в змозі, їм здається, начебто це і є справжні речі. У дійсності ж це тільки відображення того, що відбувається за межами печери. Такою печерою, темницею, Платон вважав і звичайне повсякденне існування людей узагалі, і існування людської душі, скованої тілом.

Для того, щоб прояснити взаємозв’язок між ідеєю і річчю, нагадаємо, що з грец. ідея, чи эйдос, означає «образ», «зовнішній вигляд». Мова йде не про думки, а про моделі, про ідеальні предмети, вигляд яких копіюють речі. Картина світу, за Платоном буде неповною, якщо не звернутися ще до одного важливого поняття платонізму — до поняття матерії. Такого терміна в грецького філософа ми, зрозуміло, не зустрінемо. Латинському слову «матерія» у його творах відповідає термін «хору» — речовина, матеріал. Не тільки в мовному, але й у концептуальному відношенні матерія Платона радикально відрізняється від матерії в розумінні пізнішої європейської філософії. Якщо в Новий час під матерією малося на увазі те, що людина бачить, чує, сприймає дотиком, то матерія Платона недоступна чуттєвому сприйняттю. Вона взагалі не має ніяких властивостей, і її існування необхідне лише тому, що з зіткнення ідеї з матерією виникають речі.

Між ідеєю — прототипом речі і самою річчю, що вийшла в результаті з'єднання ідеї з матерією, існують ще деякі відмінності. Якщо речей, що втілюють ідею, багато, то ідея одна. Ідея Платона певною мірою відповідає поняттю єдиного в елейській школі. І, крім того, якщо з ідеями зв'язані такі властивості речей, як прекрасне і благо, то матерія, навпаки, символізує у Платона зле начало. Втілюючи в матерії і формуючи окрему річ, єдина ідея не тільки подрібнюється на безліч одиничних предметів, але й піддається опоганенню.

Попри все те, незважаючи на абсолютне протиставлення Платоном ідей речам, у них є деякі спільні риси. Ідеї Платона мають властивість, властивим предметам, — вони займають місце в просторі — «розумне місце». У ньому перебувають ідеї, причому утворюючи строгу ієрархію — часткові ідеї, тобто ідеї речей, підпорядковані більш загальним. Завершує ієрархію ідея блага.

Якщо речам, не говорячи вже про матерію, ідеї протистоять як порядок — хаосу і як добро — злу, то між ідеями і душею людини існує тісний зв'язок. Платон глибоко вірив у переселення душ. Ця концепція грає в його філософії, крім усього іншого, важливу роль при поясненні процесу пізнання. Сутністю останнього творець Академії вважав анамнсзис — пригадування. Це явище Платон ілюстрував за допомогою геометрії: людина здатна вирішувати геометричні задачі, маючи справу з ідеальними трикутниками, колами і паралелограмами, хоча в чистому вигляді в природі, що оточує його, вони не зустрічаються. На думку Платона, душа при цьому згадує те, що вона до свого втілення в цьому тілі споглядала, знаходячись у світі ідей. Розглядається в Платона і посмертна доля душі. Душа, що прийшла у світ з неба, не повертається назад протягом десяти тисяч років — світового року. Виключення складають лише душі, що виявилися триразово втілені в тілах філософів. Зате, вибравшись назад, душа знову споглядає ідеальні сутності.

Відповідно до теорії ідей Платон розглядав людину (тіло -- в'язниця для душі), суспільство, мистецтво і т.ін. Платона вважають одним із фундаторів утопічного мислення, бо він розробив проект "ідеальної" (а тому — і неможливої) держави, в якій, поряд із культом вищої мудрості (правити державою повинні філософи, бо вони здатні споглядати ідеї), він уводив певні елементи казармено—тоталітарного правління (наприклад, кращою музикою вважались військові марші, воїни та службовці жили в загальних приміщеннях та ін.). В будь-якому випадку можна стверджувати, що саме Платон відкрив світ умоглядного (теоретичного) бачення реальності, багато зробив для розуміння пізнання та людської діяльності.

Аристотель (384—322 рр. до Р.Х.) провів в Академії Платона близько 20 років і мав славу одного з найкращих його учнів. Але, прийнявши цілу низку думок учителя, Арістотель не прийняв його теорії ідей ("Платон мій друг, але істина дорожча").

Аристотель трохи видозмінив теорію Платона. Яким чином, запитує він, речі можуть існувати окремо від ідей, що їх породжують? Як тіні і предмети, що їх відкидають, можуть знаходитися в зовсім різних місцях? Платон, говорить Аристотель, занадто протиставив один одному світ ідей і світ речей, між ними в його вченні – прірва. Тому необхідно припустити, що предмет і його ідея існують разом, у єдності.

Замість платонівського поняття «ідея» Аристотель уживає термін «форма», що позначає ідеальну сутність, вічну і незмінну. «Форма» Аристотеля – майже те ж саме, що «ідея» Платона. Крім форм існує також матерія, що, будучи позбавлена властивостей, якостей або ознак, є ніякою, являє собою ніщо. В погляді на матерію як на Небуття Аристотель цілком сходиться з Платоном. І от яка-небудь вища сутність – форма вселяється в безглуздий шматок матерії, і виходить нормальна, почуттєво сприймана річ фізичного світу, що володіє розміром, кольором, запахом і іншими якостями.

Наприклад, форма коня (або ідея коня – як сказав би Платон) вселяється в ніякий, тобто безформний, шматок матерії і з'являється тілесний, конкретний кінь, що ми перед собою бачимо; а форма, припустимо, квітки вбудовується в іншу ніяку частку матерії, і робить з неї цілком матеріальну квітку, що має визначену будову, колір, аромат і інші властивості. Тут можна привести наступну алегорію. Припустимо, перед нами лежить безформний шматок пластиліну, але в нашій свідомості є представлення або образ, наприклад, дерева. Якщо ми даний розумовий образ перенесемо в шматок пластиліну або наділимо його даним образом, тобто вылепим з даного матеріалу дерево, безформний шматок пластиліну перетвориться в нормальний предмет, у якого існують стовбур, галузі, корені і так далі. Поки матеріал був безформним, ми нічого не могли про нього сказати, і він був нічим, але наділений за допомогою наших рук і свідомості якоюсь формою, він перетворився в річ, про яку тепер можна щось говорити, тобто – став чимось.

Так і в навколишньому нас світі: усі речі – це матерія, перетворена ідеальними сутностями – формами. Уся світобудова – оформлена речовина. У будь-якій речі є і матерія і форма, а їхня нерозривна єдність і є цією річчю. Таким чином, якщо у вченні Платона світ ідей і світ речей існують окремо один від одного, з точки зору Аристотеля світ форм і світ матерії створюють одне ціле, яким і є навколишній нас світ. Однак вирішальна роль в існуючому належить саме формам. Без них матерія – ніщо, і вони приводять її до стану упорядкованості, правильності і світовій гармонії.

Матерія, говорить Аристотель, є усього лише можливість Буття, форма ж з цієї потенції створює дійсність. Найнижча матерія – будівельний матеріал, а сутність речей, форма з даної основи створює справжнє існування.

За видимим матеріальним стоїть невидиме ідеальне, за почуттєвим – безтілесне, за недосконалим і мінливим – зроблене і незмінне. Тільки одне не можна відокремити від іншого, оскільки вони збігаються в рамках того світу, у якому ми живемо, складають єдність. Ні матерії немає поза формою, вважав Аристотель, як немає і форми без матерії. І тільки одна-єдина форма існує зовсім сама по собі, ні від чого не залежить і є гранично автономною. Це Розум – «першодвигун» - причина і початок усього.

Інший погляд на взаємодію матеріальному й ідеального в навчанні Аристотеля обумовив і трохи відмінне від платоновского розуміння пізнання. Платон думав безглуздим вивчення речей навколишнього світу, тому що вони – усього лише тіні, а пізнавальною задачею він вважав виведення знання з людського розуму, у якому воно споконвічно утримується. Аристотель говорить про те, що будь-яка форма знаходиться обов'язково в єдності з матерією, усередині кожного конкретного предмета, і тому не вивчати останні неможливо – тільки через дослідження окремих речей ми можемо прийти до збагнення форми, їхній визначальної, отже, пізнання повинне складатися в дослідженні зовнішнього світу, у нагромадженні фактів, збагаченні нашого досвіду; знання, таким чином, виводиться не з розуму, а з навколишньої дійсності.

Буття ж конкретних речей зумовлене дією чотирьох причин: причина матеріальна, формальна, причина дійова і фінальна, або цільова, причина. Остання, за Арістотелем, є найважливішою, бо вона визначає місце конкретної речі в універсумі, тобто її сенс та виправданість. Рух речей зумовлений насамперед тим, що всі вони прагнуть виконати своє призначення.

У 335 р. до Р.Х. він відкрив в Афінах свою вищу школу під назвою Ліцей. Членів школи називали перипатетиками (ті, що прогулюються).

Філософія її предмет Світогляд

AAA — Tue, 06 Sep 2011 18:54:00 GMT

Лекція 1. Філософія, її предмет і роль у суспільстві

Роздуми над сумнівами про початок нової справи

(якщо сумнівів немає, дивись далі)

Іноді говорять, що філософія - не шкільна наука. Її може осягти тільки людина, навчена життєвим досвідом і довгими міркуваннями. Звичайно, ні те, ні інше не завадить. Але, може бути, саме дитинство і юність - кращий час для початку. Філософія любить запитувати, для неї питання часто виявляються важливіше відповідей. Але дитинство і юність запитують частіше, ніж інші епохи життя, а питання їхї бувають гостріші, фундаментальніші, чим питання людей зрілих.

Юнак ще не включився в "систему", він найчастіше критично відноситься до світу дорослих, хоче його зрозуміти й оцінити. Але і тут його союзник - філософія. Він наївний, і філософія, по суті, наївна; він непрактичний, але і філософія відмовляється від безпосередньої користі. Він ідеалист і максималіст, і філософія теж шукає ідеали.

Уявимо собі звичайні заперечення.

"Занадто рано". Але досвід показує, що вдалі методи знімають цю проблему. У США є навіть Інститут по розвитку філософії для дітей з філіями в 20 країнах, що рекомендує вводити уроки філософії з 6 років і розробляє методику для дитячих садочків. Згадаємо, нарешті, історію. У платонівських діалогах слухають мудреців і вступають з ними в суперечку зовсім юні істоти. Так, напевно, і справді було в Академії Платона.

Берклі зробив своє основне відкриття ще студентом. Програма німецького ідеалізму була сформульована вчорашніми школярами, "зеленими" тюбінгенскими студентами, і майже в такому ж виді здійснена ними, але вже - зрілими мислителями. Шелінг стає магістром філософії в 17 років. Гегель читає, і не без успіху, свою головоломну філософію нюрнберзьким гімназистам. Ніцше стає шановним професором у 24 роки. Звичайно, це скоріше виключення, чим правило. Але вони говорять, що для страху перед філософією немає основ: діти уміють філософствувати, філософи вміють учити дітей, а іноді навіть самі чомусь у них учаться.

"Занадто складно". Але складні системи, що виражені спеціальною мовою. Початок філософствування (те, що важливіше всього) простий. Він не вимагає спеціальних знань. Проте. Бувають речі, важкі тому, що вони складні. Але деякі важкі саме тому, що вони прості: їх не можна звести до чогось іншого, більш зрозумілого, пояснити через щось інше. Знання робить складне простим, але що нам робити з простим? Тут-то і починається філософія.

"Філософію краще відкласти на потім. Спочатку - позитивні, конкретні науки". Але якщо пропонувати питання з готовими рішенням, недовго і відучитися від азарту пошуку. Якщо не зробити щеплення проти догм якомога раніше, ми ризикуємо просто спізнитися.

"Філософія марна". Але юність інтелектуально безкорислива. Вона знає, яка важлива річ - гра. Виходить, і гра поняттями не покажеться їй занадто дивним. До того ж бувають речі, марні тому, що вони - не засіб, а самі по собі – ціль.

ЩО ВИВЧАЄ ФІЛОСОФІЯ

Філософія — грецьке слово й у перекладі на російську мову означає «любов до мудрості». Це найдавніша наука, і в той же час вона завжди молода, тому що ідеї, висунуті мислителями, ніколи не застарівають. Застарівати можуть знання, а мудрість — це уміння дивуватися світові, бачити його таким, яким не бачить ніхто, зрозуміти сенс власного існування і сенс існування людського суспільства, зміст історії. Усе це й означає філософствувати.

Люди філософствують завжди, оскільки вони живуть серед інших людей, оскільки постійно потрібно вибирати між добром і злом, між честю і безчестям, оскільки приймати самі головні рішення щодо власного життя приходиться найчастіше самому. Люди не були би людьми, якби не філософствували. Але найчастіше ми філософствуємо стихійно, керуючись здоровим глуздом або життєвою інтуїцією, що нас часто підводять.

Вивчення філософії дозволяє нам взнати мудрі поради щодо осмисленого життя, щодо добра і зла, зрозуміти своє власне місце і призначення в суспільстві і місце людини у світобудові, виробити своє відношення до таких феноменів, як доля, щастя, любов, смерть.

Ні фізика, ні біологія, ні лінгвістика таких рад не дають — вивчення цих дисциплін робить людину фахівцем, а вивчення філософії може зробити людину розумною. Бути розумним — значить уміти правильно розпоряджатися своїм життям, уміти передбачати наслідку своїх учинків, уміти бути щасливою і закоханою у життя людиною.

Духовну культуру людини покладають чотири основи — це наука, релігія, мистецтво і філософія. Як не можна собі уявити суспільство без науки або мистецтва, так не можна його уявити без філософії. Неможливе суспільство, де немає філософів, тобто людей, що шукають останні причини існування людини, суспільства, світу в цілому, намагаються зрозуміти — куди йде людське суспільство, чи є прогрес в історії, чи очікує людство кінець або розум завжди буде існувати у Всесвіті; що таке сам Всесвіт і як може людина осягнути його нескінченність у просторі і в часі, його закони, — будучи самі незначною, безкінечно малою у порівнянні з її величчю. Без цих пошуків людське суспільство припинило б свій розвиток.

Філософськи мислячим повинен бути фізик, що вивчає закони походження і розвитку Всесвіту, біолог, що намагається зрозуміти, як виникло життя і чим живе відрізняється від неживого, лінгвіст, що осягає таємне споріднення людських мов і прихожий до думки, що не ми говоримо мовою, а вона, мова, говорить нами і через нас. Але філософськи мислячою повинна бути кожна людина, якщо вона не хоче жити подібно заведеному автомату, маріонетці в чужих руках, а хоче сама докопатися до суті своєї справи, своїх відносин з іншими людьми, хоче бути самобутньою людиною, що сам вільно будує своє життя.

Тому древній мудрець Сократ порівнював філософію з ґедзем, що постійно літає над людьми, жалить їхній і не дає їм спати, тобто жити бездумно і безглуздо. Філософія говорить людині: думай, намагайся зрозуміти, навіщо ти живеш, у чому твоє призначення, у чому причина твоїх лих і нещасть, хто винуватий у них — суспільство або ти сам; шукай ту справу, що ти можеш зробити краще усіх; не піддавайся ненависті і злості, намагайся жити в любові і будь-що-будь робити добро; не будь ситою і усім задоволеною твариною, мучся своєю недосконалістю, своїм невмінням, своїм боягузтвом і постійно виковуй із себе людину; умій подивитися на себе відверто — адже велику частину своїх достоїнств і чеснот ти сам собі придумав, адже ще нікому не стало тепліше від твого існування, нікому ти ще не зробив добра, тому що робити добро — це мистецтво, а благими намірами вимощена дорога в пекло.Таким чином, філософія учить людину бути людиною, учить мистецтву життя, мистецтву пізнання світу, мистецтву жити серед людей, мистецтву не боятися смерті і мужньо дивитися в обличчя своїй долі. Вивчаючи філософію, ми й осягаємо це особливе і, можливо, найважливіше мистецтво.

Ми знаємо, що наука намагається раціонально пояснити світ природних явищ, мистецтво освоює його, емоційно переживаючи, а релігія прагне вийти за межі явищ природи, спираючи на віру, а не на знання. Можна сперечатися про результати, але важко заперечувати природність цих шляхетних спроб. Філософія ж займається досить дивною справою: вона виходить за рамки природних явищ, як релігія (1), але прагне досягти строгого знання, як наука (2), до того ж, як мистецтво (3), зв'язує це уміння з особистою (4) інтуїцією мислителя – так що далеко не завжди учням удається повторити успіх учителя.

Звичайно, це найвищою мірою спірне заняття. Не всяка культура і не у всякі часи може собі дозволити таке. Більш того, сама філософія утрудняється дати остаточну й однозначну відповідь на питання, чим вона займається. Що таке філософія - це одне з основних питань філософії, тоді як, наприклад, для хімії або математики питання про те, що є предметом цих наук, досить важливо, але не головне.

У тій мірі, у якій філософія намагається бути наукою, наслідувати науку, брати на озброєння наукові обороти і поняття, вона є носієм знань. Але знання у філософії мало: ми знаємо роки життя тих або інших філософів, знаємо основні поняття і категорії, у яких намагалися виразити свої ідеї античні або середньовічні мислителі. У тій мері, у який філософія є мистецтвом, вона є носієм таємниці.

Таємниця — це те, що не можна довідатися, а потрібно прожити: любов — це таємниця, смерть — це таємниця, будеш умирати — довідаєшся. Ми знаємо, скільки кліток у нашому головному мозку, які там відбуваються процеси, але як до нас у голову приходить думка — це таємниця. Якби ми неї знали, ми б усі були геніями. Найбільшою таємницею є сама людина, і вся її історія — це процес з'ясування, що вона є таке. Як тільки вона це з'ясує, історія, можливо, закінчиться. І головну роль у цьому з'ясуванні грає філософія.

Основне питання філософії

Колись філософія була матір'ю усіх наук. Власне, ніяких наук не було, а була одна філософія, і перші філософи називалися мудрецями. Вони багато, по тим часам, знали з області математики, фізики, астрономії й у тому числі займалися філософськими питаннями. В міру росту конкретних знань, коли їх уже стало неможливо тримати в одній голові, науки відділились від філософії, стали самостійними. Фізика і математика, насамперед геометрія, були першими самостійними науками.

У Новий час з'явилися як окремі науки біологія, хімія. Цей процес ішов до XX століття. У багатьох західних країнах дотепер у дипломі фізика або біолога пишеться — «бакалавр філософії», хоча до філософії ці науки вже не мають ніякого відношення. Останніми науками, що відокремилися від філософії, стали психологія і соціологія.

Що ж залишилося на долю філософії, якщо всі науки від неї відділились? Залишилися прокляті вічні питання, і серед них саме головне — що таке людина? У чому смисл її існування? У порівнянні з цим питаннями, говорив лауреат Нобелівської премії французький мислитель і письменник Альберт Камю, усі наукові, технічні і соціальні досягнення і винаходи є дитячими іграшками. «Пізнай самого себе» — головний заклик усієї філософії.

Точно також і для філософії — чим більше в людині надлюдського, тим більше в неї людського. Філософія починається, як вважав античний мислитель Аристотель, з подиву. З подиву тим, що на світі взагалі існує щось, а не ніщо? З подиву тим, що багато наших якостей — совість, розум, краса, любов, добро, воля — ніяк не випливають ні з нашої біології, ні з фізіології, ні з психології, тобто вони ніяк матеріально, природно не обумовлені. Немає таких законів у світі, по яких ми повинні любити один одного або робити добро. Немає природних причин для любові — я люблю, тому що не можу не любити; немає природних причин для добрих учинків, я них роблю, тому що я добрий. Але завжди є причини для вчинків злих, підлих, підступних (я украв, тому що був голодний, убив, рятуючи своє життя, і т.д.).

З цього погляду всіх істинно людських якостей, що роблять нас людьми, — добра, совісті, любові і т.д. — не повинно було б бути взагалі, — а вони є. Вони як туман, якого не можна виміряти, поторкати, випробувати, це не фізичні або фізіологічні процеси, але якщо немає цих людських якостей, то немає і людини. Поки хоч одна людина живе за законами совісті, людство буде продовжуватися. У цьому смислі філософія і вивчає людину як надприродну істота, не вкладаючи в це термін ніякого релігійного змісту.

Але пізнати самого себе не означає довідатися, скільки в мене ферментів у шлунку або нейронів у корі головного мозку. Пізнати самого себе — значить відкрити свою істинну природу, що не зводиться ні до ферментів, ні до нейронів, ні до нашої фізіології, ні до психології. Істинна людська природа — це природа надлюдська. Подібним чином вважає і будь-яка релігія — чим людин ближче до Бога, тим більше вона людина, а чим ближче до тварини — тим менше в неї людського. Бог у цьому розумінні — ідеальна людина, недосяжна вершина людського розвитку.

Філософію неможливо вивчати взагалі, подібно математиці або фізиці, оскільки фізика й в Африці й в Австралії однакова. Але осягнення філософії сильно залежить від національної і культурної специфіки людини, що пізнає, від того, як вона бачить і відчуває світ.

«Похмурий німецький геній», що виріс з густих лісів і середньовічних замків, з маленьких міст-фортець з червоними черепичними дахами, з органної музики і гострих церков, що здіймаються догори, породив у XIX столітті величну філософську картину світу, у якій могутній космічний дух переплавляє відсталу природу в гармонічне і струнке ціле.

Дотепний і блискаючий «галльський дух» Д'артаньяна і Жанни Д'арк, породжений з іскристого вина і з лицарської доблесті, постійних двобоїв, воєн, революцій, у XVII-XVIII століттях привів до виникнення французької філософії, що підкреслює велич людини, її центральне місце у світі, його крихкість і його могутність.

Неосяжність російських просторів і російської душі, її бесшабашність і смиренність, чіпкість розуму і віра в долю, „дивна література” по якій училися життя, до кінця XIX століття привели в Росії до виникнення оригінальної і самобутньої філософії. Вона стала розвиватися настільки стрімко, що до початку XX століття Росія стала у цій області виходити на перше місце у світі: ніде не видавалося стільки філософських журналів, не переводилася така кількість філософських книг, не було такого достатку філософських шкіл і напрямків. На жаль, усе це продовжувалося недовго і звалилося під ударами революції. У 1923 році в Празі вийшов останній номер ніколи знаменитого міжнародного філософського журналу «Логос»: у ньому приводилися прізвища більш ста російських мислителів, що загинули в революцію і громадянську війну.

Власне українська філософія настільки тісно переплилась з російською, що й протиставляти не можна, а можна лише сказати, що вся філософська вченість розгоралась спочатку на Вкраїні, а вже потім ширилась далі на схід, і давала надзвичайні плоди. Питання кордоцентричності, міфологічної образності, таємного особистісного життя завжди складали ядро української філософії. Незважаючи на здобуття власної державності, для філософії України теперішні часи не стали відповіддю на довічні питання, бо ні національна ні навіть особистісна самоідентичність не можуть встояти проти глобальної технічної ери. Тож для філософії сьогодні потрібне особливе напруження духовних сил щоб вберегти людську людяність, від соблазнів грядущих змін.

Як виникла філософія

Філософія з'явилася зовсім недавно. Біля VIII в. до Р.Х. одночасно в трьох точках, у трьох районах древніх культур, очевидно, не зв'язаних один з одним, - в Індії, у Китаї й у Греції - починаються якісь глибокі і загадкові зміни у свідомості людей, що приводять до народження філософії.

Уявимо собі, що, подорожуючи в часі, ми зустріли людину тієї епохи, що, як це нерідко буває в часи великих змін, скаржиться на псування звичаїв. "Раніше, – сказав би він нам, – знання повідомляли боги, а тепер вони мовчать і люди самі шукають мудрість. Раніш таємниці знання зберігали жерці, а тепер його носіями стають люди різних станів і про нього сперечаються, як про ціни на базарі. Якщо раніш добро, справедливість і благочестя вели один одного за собою, то тепер розумні і багато знаючі люди можуть у той же час бути злими й нечестивими. Якщо раніш купці торгували, а мудреці пророкували, то тепер усе змішалося і мудреці намагаються обчислити світ мірою і пропорцією, а ремісники і купці замість богів пропонують світові закони".

Що ж було насправді? Історики думають, що в цей час відбувалася дійсна культурна революція. Створювалися основи цивілізації, у рамках якої ми зараз живемо. Якщо спробувати коротко визначити суть цього великого історичного повороту, то можна сказати так: у найдавніших суспільствах елементарною часткою був колектив (родина, плем'я, рід), у часи ж культурної революції VIII-VI ст. до Р.Х. людство починає шукати опору в принципі індивідуальності. Елементарною часткою стає людина. Тоді були зроблені лише перші кроки цього процесу, що не закінчився і зараз, але уже вони привели до великих результатів. Починаються соціальні революції, релігійні реформи, виникають теоретична наука, нові форми економічного обміну.

СВІТОГЛЯД ТА ЙОГО РОЛЬ В ЖИТТІ ЛЮДИНИ.
Світогляд — це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини Із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.
Міфологічний, релігійний, філософський, науковий.
СВІТОГЛЯД – ПОГЛЯД НА СВІТ. Найширше за обсягом поняття, що вказує нетотожність людини і світу та охоплює всі типи світовідношеня.
Узгодження світу і картини світу є складання двох половинок є можливість їх співпадіння. Від цього залежить власне життя і життя всього суспільства. Якщо картина світу побудована не вірно, то життя – ілюзія (майя). Не даремно в культурах всіх народів і в усіх епохах існують різні образи лабіринтів, що ведуть до виходу, витоку і первісної єдності світу.
Проте щоб співвіднести картину світу і дійсність то повинна бути точка зору, що знаходиться „поза” одним і іншим, проте ніякого „поза” не існує.
Ні про яку дійсність світу поза картиною світу не відомо. Ніяка картина світу без дійсності не дійсна
Картина світу свідчить про надприродний статус людини,
що живе в природі, або звідки ж людина дивитися на світ?
Власне Я лежить в центрі співвіднесення світу і картини світу. Граничне положення –– не належність ні одному ні другому, проте уможливлює їхню єдність.

НОВИЙ СВІТ НОВИМИ ЗАСОБАМИ
Ми з вами звикли жити в зручно улаштованому нами і нашими батьками світі. Ми навіть не звертаємо уваги на те, яке штучне середовище створили: ми живемо в будинках, одягнені в одяг, користуємося численними знаряддями. Все це ШТУЧНИЙ СВІТ. Навіщо?
Якби людина була такою ж твариною, як інші тварини, тоді б вона йшла звичайним шляхом: вона сам би пристосовувалася до світу, як присто-совуються тварини. А людина, навпроти, пристосовує світ під себе. Чому?
Чому ми єдині створюємо штучний світ існування? І насправді, нас усіх у школі вчать, що праця створила з мавпи людину. Однак ви не думали при цьому: а що таке праця? Адже праця саме є те саме, що робить штучне середовище.
Праця - це саме те, що перетворює світ. (сама по собі праця може зробити з людини коня, або робота) Не праця сама по собі зробила з мавпи людину, а щось у людині змусило її трудитися. Якесь ПОКЛИКАННЯ. Найважливіше, саме цікаве: ЩО саме змусило людини трудитися і перетворювати світ?
Саме примітивне перше знаряддя якого-небудь австралопітека - південної мавпи, що по сучасним палеоантропологічним датуванням відноситься до періоду близько 2,5 млн. років тому, виявляється набагато ближче до нашої сучасної найскладніших комп'ютерних систем, чим до тваринного світу, тому що це кам'яне знаряддя є засіб перетворення світу, і тільки для цього воно зроблено.
І осьде починається ПЕРША ЗÀГАДКА СВІТОГЛЯДНОГО ХАРАКТЕРУ.
Виникає таке відчуття, що людина цей світ сприйняла не тільки як свій рідний світ, а як чужий, від якого вона повинна відокремити себе.
Людина створила штучне знаряддя, що б десь якось створити штучне середовище. Потім з'являється використання вогню, потім з'являються штучні житла, і так пішло до сьогоднішнього дня.
1. Використання знарядь перетворення природи..
2. Створення неприродного середовища.
Думаю, сам факт того, що людина стала освоювати навколишній світ, - це вже філософська і релігійна проблема: не тому людина стала людиною і "сапиенс”, і мудрою, що вона узяла знаряддя, а вона узяла знаряддя, тому що була мудрою.
Людина мала щось на меті. Задум передує дії. Задум = мета + образ здійснення.
Спробуйте без всякої ідеї щось почати стукати і робити безглуздо, у вас, повірте, навіть кам'яного рубала не вийде, не говорячи вже про більш складні знаряддя. Тому спочатку має бути будь-який технічний задум, потім реалізація. Тому спочатку повинний бути інтелект, потім уже знаряддя. Отже, не праця зробила мавпу людиною, а інтелект зробив світ знарядь. Людина спочатку була істотою мислячою, потім уже стала виробником знарядь, а не навпаки.

НОВІ ЯКОСТІ НОВОГО СВІТУ
Людина прагне повернути первісну, втрачену узгодженість.
Людина належить цьому світу і людина відчужена від цього світу. Людина існує в світі який не вміщує людину.
Людина є не тільки мікрокосм (тілесно), маленька частка підпорядкована законам всесвіту, як і безліч інших природних речей. Людина є макрокосм (духовно), тобто являє собою те єдине, що охоплює собою всесвіт, осмислює його і піклується про нього.
Отже, ДВІ ТУРБОТИ існують в основі людського існування – турбота про себе і турбота про світ. Людина створює новий світ за допомогою нових знарядь і цей світ вона хоче бачити не тільки багатим, але й прекрасним, що саме по собі зайве для тварини.
Людина створює не тільки знаряддя праці, але й прекрасний наскальний живопис, що й по нині є довершеним витвором мистецтва. Світ прикрашається надприродною красою. Розвиваються знаряддя і стає більше можливостей для виразу прекрасного світу, що не вміщується в звичайні природні рамки.
Для багатьох людських дій немає природних причин. Немає жодної причини, щоб створювати жінці прикраси. Немає жодних причин щоб створювати нові і нові орнаменти і прикрашати ними житла, посуд, знаряддя, зброю.
Людина перетворює світ заново, щоб він був:
• безпечний,
• сповнений достатку
• і сповнений красою.

РОЗВИТОК ІНТЕЛЕКТУ І ПЕРВІСНА ПОВНОТА ДУХУ.
Людина – довершена істота в будь-яку історичну епоху.
З одного боку ми бачимо, цивілізаційний розвивиток; але з іншого боку, є незмінна константа – духовна довершеність.
Вершини творчості залишаються вершинами – наскельні малюнки, храми Єгипту, грецькі статуї. Так само і у філософії: який-небудь Платон – це вершина філософського знання.
Як духовна істота людина досконала, у своїх творчих досягненнях вона одна і та ж. І тому Гомер, Шекспір, Пушкін, Пастернак - це один рівень, ніякого прогресу тут немає, а от у плані зовнішньому людина розвивається – вона все більше і повніше освоює світ.
Ми не маємо права цивілізаційний розвиток, пристосовування світу під людину вважати за все людське буття, всією його сутність. Так ми нічого не зрозуміємо. Так ми будемо вважати, що наш духовний світ зараз незрівнянно багатший ніж світ єгиптянина або стародавнього грека, або перших християн, а це явно не так.
Таким чином, людина існує як би в двох планах: як фізична істота, як істота, звернена до зовнішнього світу, тут людина розвивається; проте духовна істота, істота, звернена усередину себе, людина перебуває - не розвивається, а перебуває і цей дар є вихідна точка людського існування.
Світогляди МІФИ не еволюціонують вони нарджуються заново, як не еволюціонує кохання від однієї людини до іншої. Кохання є народження. Кохання не має еволюції від однієї особи до іншої. Кожне кохання народжується, зростає саме в собі і померає в перелюбстві, або стає вічним.

ТЗ і ТИПОВІ КОНСТРУКТИ ЗБОРКИ КАРТНИ СВІТУ
Від положення точки зору на світ змінюється картина світу. Рух т.з. розрізняється в історичному напрямі: _архаїчний, _античний, _середньовічний, _ренесансний, _світогляд ХХ ст., _ постсучасний св.
ТЗ – архаїчна, людина природна; не виділена зі світу не відчуває своєї особливості-обособленості.
Власні імена людей – природні образи. (Сильний Олень, Швидка Косуля). Звичайно це не стосується обраного народу – єврейського. (...)
Релігійні вірування – тотемізм, анімізм, фетишизм, політеїзм
ТЗ – антична, природа олюднена; центр – космос космоцентризм, відчуття власної особливості-обособлен¬ності, проте не виділяється зі світу, ототожнює себе з космічною реальністю.
Власні імена людей – індивідуальні якості. Віктор-переможець,
Релігійні вірування – антропоморфні космічні сили. Політеїзм.
ТЗ – середньовічня, особистість надприродна; Бог – абсоллютна особистість, людина образ божий. Центр – Бог. Теоцентризм. (Всюди і ніде).
Власні імена людей – особистісні якості – Віра, Надія, Любов, Софія.
Релігійні вірування – особистісний Бог. Монотеїзм.
ТЗ – ренесансна, особистість приородна; автономія особистості. Людина центр світу. Антропоцентризм.
Власні імена людей – особистісні якості. ............
Релігійні вірування – Монотеїзм. Окультизм, магізм.
ТЗ – світогляд ХХ ст. особистість суспільна. Центр світу соціум. Світогляд ідеологічний.
Власні імена людей – ідеологічні, технологічіні. Октябрина, Револа, 007, Електра, Електронік...
Релігійні вірування – Атеїзм.
ТЗ – постсучасний світогляд. Особистість віртуалізована. Центр технологічна реальність. Штучний абсолют.
Власні імена людей – перекодовані особистості. Нео, Морфи, Шрек
Релігійні вірування – віртуальна магія. Уніфікована штучна краса. Віртуальне безсмерття.
СВІТОГЛЯД ЗА НОСІЄМ:
1. індивідуальний – звужений до індивідуальних характеристик даного індивіда.
2. колективний – конструює соціальні інститути. Сім’я, трудовий к-в тощо – світогляд корпоративний, ідеологема.
3. національний – відтворює національний образ. Патріотизм.
4. особистісний – св. спрямований на Абсолютну реалізацію індивідуального обарзу в колективі (суспільстві) з його національно-етнічними особливостями.
СВІТОГЛЯД ЗА РІВНЕМ СВІТОБАЧЕННЯ:
Усвідомлений – укорінений у власному досвіді, взятий у відповідальність.
Неусвідомлений – укорінений у суспільному досвіді, відповідальність колективна
Буденний – повсякденний, особливий модус напруження протилежність священному
Формований на засадах наукових знань? Чи існує такий?
Філософський, релігійний та ін. – звернення до надсвідомого.

НАПРЯМОК СТАНОВЛЕННЯ СВІТОГЛЯДУ
Ціннісна шкала. Мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином оцінені, причому саме у зв'язку з розглянутим її практичним спрямуванням.
Є речі нейтральні ? ні – хоча б тому що ми бачимо речі.
• Ми помічаємо – мітимо речі. Вирізняємо ті чи інші речі серед безлічі інших. Чи залежить від мене, що я буду бачити. Коли один бачить гарне лице, а другий – добрий вираз обличчя.
Коли є образи ненависні і ненаглядні
• Ми зважаємо на існування речей.
• Ми ієрархічно розташовуємо речі.
Це для нас більш важливе, а це менш.
• Різні шальки вагів – і різні еталони ваги – ідеали.
• Направленість.
Точка зору – є тим кришталиком духовного зору, що фокусує зір і від його статусу залежить картина світу, що формується на основі зовнішніх вражень.
Статус ТЗ відносно тіла людини формує емоційно-розсудливу забарвленість картини світу.
 ТЗ знаходиться в голові – розсудливість, раціоналізм, логічне конструювання.
У мистецтві виражається у чітких образах, ч-б тонах графіці. ↑
 ТЗ знаходиться нижче поясу – підсвідомість, психоаналітика, емоційність.
У мистецтві виражається через розмиті образи, кольорову палітру. Експресіонізм. ↓
 ТЗ знаходиться в грудній клітині – серці. Центральна позиція. ↕ (в золотому перетині) †.
У мистецтві виражається через містику і символізм. Міфологічні та релігійні образи.
Начало, що поєднує верх-низ, внутрішнє-зовнішнє, ліве-праве.∞8
Картина світу отримує ту саму основу, що і зовнішній світ.
Питання про зображення принципово не стоїть оскільки світ споглядається не з зовнішньої сторони, не з боку його явища і здійсненності, застиглої даності, а з середини сторони максимально можливого, найбільш чіткого і яскравого зображення. Тут відкриті всі можливості існування речей і безкінечна палітра здійснення. Зображення носить багатовимірний характер, а не плоску картинку, і навіть не 3D зображення. Образи тут отримують символічну безкінечність і п-мірність. Ідеальне зображення істинних образів в їх перед’явленні.
Реально дана ТЗ не належить світу, відсторонена від світу і тому є ТЗ на світ. Оскільки щоб щось бачити потрібно мати ТЗ відстороненість, позицію поза світом. Що може бути поза світом? Поза світом немає нічого.
Проте ми добре знаємо різницю між ЩО? і ХТО? Саме Хто, або ОСОБИСТІСТЬ має точку положення поза світом. І від особистості залежить можливий світ.
Передбачення – пророцтво. Позиція з якої Бог бачить світ. Точка в якій людина виконує своє пророче, царське і священницьке покликання.

Релігія філософія наука
Релігія базується на вірі, тобто на одкровенні цілісної істини і виведення з неї часткових знань.
Наука, базується на пізнанні частковому, дослідженні окремих речей та явищ.
Філософія базується на узгоджені часткового і загального, цілісного одкровення і часткового досвіду, світової істини і особистісної істинності.
Релігія дає людині віру, надію, любов
Філософія дає людині самостійне від почуттів понятійне мислення.
Наука дає людині дослід і практику.

1. Предмет та основне питання філософії.

2. Особливості людського ставлення до світу.

3. Характеристика світогляду (за носієм, за рівнем та спрямованістю).

4. Співвідношення філософії, релігії, науки.

Теми рефератів.

1. Співвідношення філософії і релігії.

2. Особливості філософського світогляду

3. Міф та його функції в житті сучасної людини.

Запитання до теми:

1. Чому світогляд є специфічно людською характеристикою?

2. Як співвідносяться світогляд і філософія?

3. Чому філософія є розумінням, а не знанням?

4. У чому суть основного питання філософії?

5. Наведіть приклади типології світогляду.

6. Чим відрізняється діяльність людини від активності тварини?

7. Чому людина не пристосовується під світ, а пристосовує його до себе?

8. Що, на Вашу думку, спонукає людину перетворювати світ?

9. Що в людині є вічним, а що розвивається в часі?

10. Пропонуємо придумати дотепну характеристику світогляду , або точ-ки зору.

11. Чи існує зв’язок між точкою зору і картиною світу? Поясніть.

12. Поясніть невідповідність між картиною світу і світом як таким?

13. Дайте логічне обґрунтування вислову Льва Шестова «Завдання філосо-фії не в тому, щоб заспокоювати людей, а в тому, щоб їх бентежити».

14. Що поєднує філософію і релігію?

15. У чому відмінність між філософією і наукою?

ФІЛОСОФІЯ ТЕХНІКИ

Самисусами — Sun, 12 Dec 2010 19:43:26 GMT

З 1960-х рр. філософські дослідження техніки починають здобувати статус самостійної філософської дисципліни. У 70-і рр. була сформульована програма цього напрямку, що припускає всебічне дослідження техніки як одного з найважливіших факторів розвитку людського суспільства. Чому це відбувається саме в другій половині XX століття? Чому тільки зараз питання, пов'язані з феноменом техніки, його специфічною роллю в житті суспільства, перспективами розвитку — стають філософськими, смисложиттєвими питаннями?

Звичайно це пов'язують з тим, що вплив техніки в сучасному світі стає всеосяжним. Визначального впливу техніки зазнають такі соціальні сфери й інститути, як економіка, екологія, наука, політика і т.д. У XX столітті це принципово змінює соціальний статус техніки, перетворюючи її у фактор, що визначає майбутнє людства

Науково-технічна революція поставила людство перед такими глобальними проблемами, як забруднення навколишнього середовища, виснаження природних ресурсів, погроза ядерної катастрофи і т.п. Було б трагедією для світової цивілізації продовжувати подальший спонтанний, непродуманий розвиток техніки. Тому настільки важливе створення нової області знання, зверненої до дослідження феномена техніки. Необхідний критичний філософський аналіз сформованої ситуації, оцінка результатів технічної діяльності, можливих перспектив її розвитку. У цьому призначення філософії техніки, її борг перед людством.

На думку американського філософа Х.Сколімовські, «філософія техніки є філософією нашої культури. Це філософія людини в цивілізації, що побачила себе в глухому куті, якій загрожує спеціалізація, роздробленість і розпорошеність і яка усвідомлює, що обрала помилкову мову для свого спілкування з природою»(Нова технократична хвиля на Заході).

Що ж таке техніка? Що вона може дати людині, і чого вона позбавляє її? Це — головні питання сучасної філософії техніки.

«Техніка»: витоки й еволюція поняття, його сучасне трактування

Витоки поняття «техніка» йдуть у глиб століть. Давньогрецьке слово «techne» розумілося досить широко: від уміння ремісника — до майстерності в області високого мистецтва. До області «techne» відносили землеробство і полювання, мореплавство і лікування, ткацьку і збройову справу, театральне мистецтво і т.п. Грецькі мислителі намагалися визначити місце «techne» серед інших видів пізнання і людської діяльності.

Знання в широкому значенні слова означає звертання до невідомого. «Techne» являє собою область знання, безпосередньо пов'язану з людською діяльністю. Знання про те, що раніше не існувало і не може існувати саме по собі, що виникає в результаті людської діяльності, народжується свідомістю людини, її працею і служить її цілям — відноситься до області технічного знання.

На відміну від теоретичного знання, зверненого до об'єктивно існуючого, технічне знання можна визначити як «знання про те, що виробляється». Предмет технічного знання — це область створюваного, що знаходиться в процесі становлення, що знаходить своє існування.

Технічне знання являє собою ніби сполучну ланку між досвідним знанням і знанням теоретичним. У технічному знанні органічно з'єднуються експериментальні дані, чітко сформульовані задачі, досить обґрунтовані міркування.

Особливість технічного знання — у його спрямованості на виробництво і конструювання. Процес виробництва в технічному знанні містить у собі такі етапи, як уявне конструювання об'єкта, створення проекту, розробка конструкції. Це істотна особливість, що дозволяє бачити в технічному знанні засіб для здійснення цілей.

Порівнюючи процеси виробництва в технічному знанні і виникнення, породження в природі, грецькі мислителі вважали, що незважаючи на те, що в технічному знанні процес виробництва є більш складним, ніж процес породження і становлення в природі, по своїй суті ці процеси аналогічні.

Однак на відміну від природи техніка здатна моделювати й удосконалювати те, що нею створюється, причому удосконалювати, виходячи з потреб людини. В владі техніки — змінити напрямок розвитку природи. Таким чином, техніка, з одного боку, діє аналогічно природі, а з іншого боку - змінює її відповідно до потреб людства.

У XVII ст. в епоху наукових революцій і змін у виробництві в країнах Західної Європи латинське «technica ars» (мистецтво умілого виробництва) переходить у французьку мову як термін «technique», а потім і в німецький як «technic». Термін стає усе більш спеціальним. У Новий час він означає сукупність усіх тих засобів, процедур і дій, що відносяться до митецького виробництва будь-якого роду, але насамперед — виробництва знарядь праці і машин. Таким чином, з розвитком техніки істотно змінюється і сам зміст цього поняття.

Видатний німецький філософ К.Ясперс представляє картину розвитку техніки і зміни змісту цього поняття в такий спосіб:

«Техніка як уміння застосовувати знаряддя праці існує з тих пір, як існують люди. Техніка на основі знання простих фізичних законів здавна діяла в області ремесла, застосування зброї, при використанні колеса, лопати, плуга, човна, сили тварин, вітрила і вогню — ми виявляємо цю техніку за всіх часів, доступних нашій історичній пам'яті. У великих культурах стародавності, особливо в західному світі, високорозвинена механіка дозволяла перевозити величезні грузи, споруджувати будинку, будувати дороги і кораблі, конструювати облогові й оборонні машини.

Однак ця техніка залишалася в рамках того, що було порівняно співмірним людині, доступне її освіті. Те, що робилося, вироблялося мускульною силою людини з залученням сили тварин, сили натягу, вогню, вітру і води і не виходило за межі природного середовища людини. Усе змінилося з кн.XVIII ст. Невірно, що в розвитку техніки ніколи не було стрибка. Саме тоді відбувся стрибок, охопивши всю технічну сторону людського життя в цілому. Після того, як століттями робилися спроби в цьому напрямку й у мріях людей формувався техністичний, технократичний світогляд, для якого — спочатку повільно і фрагментарно — створювалися наукові передумови, у XIX столітті була здійснена їхня реалізація, що перевершила всі самі палкі мрії. Ми запитуємо, у чому ж складалося це нове? Його не можна звести до якому-небудь одного принципового положення.

Сама переконлива відповідь говорить: були відкриті машини — машини, автоматично виробляючі продукти споживання. Те, що раніш робив ремісник, тепер робить машина. Вона пряде, тче, пиляє, стругає, віджимає, відливає; вона робить весь предмет цілком. Якщо раніш сто робітників, затрачаючи великі зусилля, видували кілька тисяч пляшок у день, то тепер машина, що обслуговується декількома робітниками, виготовляє в день 20 тисяч пляшок.

Виникла необхідність винайти такі механізми, силою яких працювали б машини, що виробляють продукти. Поворотним пунктом стало відкриття першого двигуна (1776 р.); слідом за цим з'явився універсальний двигун — електромотор (динамомашина в 1867 р.). Отримана з вугілля і сили води енергія направлялася всюди, де в ній була потреба. Стародавній техніці протистоїть тепер сучасна енергетика. Колишня механіка мала у своєму розпорядженні лише обмежену міць у вигляді мускульної сили людини або тварини, сили вітру або води, що приводить у рух млина. Новим було тепер те, що в розпорядженні людини виявилася в тисячу разів більша сила, яку, як спочатку здавалося, можна збільшувати до нескінченності.

Подібний розвиток техніки став можливим тільки на основі природничих наук на їхньому сучасному рівні. Вони дали потрібне знання і відкрили можливості, немислимі в рамках колишньої техніки. Необхідною передумовою нової технічної реальності стали в першу чергу електрика і хімія. Те, що приховано від людського погляду і відкривається тільки дослідникові, дало в розпорядження людини чи не безмежну енергію, за допомогою якої вона тепер оперує на нашій планеті».

Сучасне сприйняття терміна «техніка» багато в чому пов'язане з класичним його розумінням, однак науково-технічний прогрес вніс серйозні доповнення і розширив предметне поле цього поняття. Сьогодні вплив техніки поширюється на органічну і неорганічну природу. В області неорганічної матерії — це будівельна техніка, електротехніка, теплотехніка, фізико-хімічна техніка, енергетична техніка і т.д. В області органічної природи — це техніка сільського господарства, а також і біотехнологія, що дозволяє включати в предметне поле техніки всю біологію.

У той же час існує «техніка» мислення, дискутування, навчання, пам'яті («мнемотехніка»), техніка живопису, малюнка, гри на музичних інструментах, так само як і техніка керівництва людьми, виробництвом, державою і т.п.

Тому в сучасному розумінні «техніка» у широкому значенні слова являє собою:

— область знання, що виступає як сполучна ланка між емпірією і теоретичним знанням;

— область людської діяльності (включаючи всі можливі засоби і процедури), спрямовану на зміну природи і панування над нею відповідно до потреб людини;

— сукупність умінь і навичок, що складають професійні особливості того або іншого роду людської діяльності (досконале володіння навичками); мистецтво і майстерність людини, що займається цією діяльністю.

Природа технічного знання

Одна з центральних проблем методології техніки — аналіз специфіки технічного знання. Яка природа технічного знання? Які об'єкти досліджуються технікою? Які цілі ставить вона перед собою? Рішення подібних питань припускає звертання до проблеми співвідношення різних форм людського знання, і в першу чергу — наукового і технічного знання.

Найкращий шлях до розуміння цього дає аналіз історичної еволюції взаємин техніки і науки. Тут можна виділити рад етапів. Перший з них (близько 1660-1750 р.) починається в епоху Реставрації в Англії і поширення абсолютизму в Європі. Це епоха наукової революції. Наука і техніка в цей період знаходяться в тісному зв'язку. Технічний принцип пізнання у виді механічної картини світу виступає як універсальна модель (зразок) пояснення. Орієнтація науки на техніку також виявляється в значному розвитку техніки наукового інструментарію.

Наступна фаза, із середини XVIII ст. до початку XX ст. — це період інституціональної диференціації науки і техніки, період їх незалежного, самостійного розвитку. Тут наука досягає своєї автономії, зростає значення теоретичного розгляду й обґрунтування наукових положень. У технічній сфері переважає творчість геніальних винахідників-самоучок — від Уайта до Едісона.

Тим часом наростаюча індустріалізація робить технічні винаходи визначальним елементом економічного відтворення. Динамічний характер технології викликає попит на науку, породжуючи процес так званої «сциєнтифікації» техніки, що представляє наступну, третю, фазу розвитку взаємин науки і техніки. У XX ст. наука досягає стадії, коли вона може бути орієнтована на практичні цілі, може створювати нові технології, що не в змозі розробити окремі винахідники. У свою чергу технічні нововведення є наслідком застосування наукового методу до рішення технічних проблем. Тим самим у XX ст. здійснюється процес інтеграції, взаємопроникнення наукового і технічного знання.

Однак сучасні філософи техніки виділяють специфічні риси, що відрізняють ці види знання. Так, на думку німецького філософа Ф.Раппа, технічне знання відрізняється більш складною системною організацією. Об'єкти цього знання, на відміну від «природних» об'єктів науки, мають штучну природу. Є істотна відмінність як у результатах, одержуваних відповідно в науці й у техніку, так і в їхній оцінці. Наприклад, «від природничо-наукових (математично сформульованих) теорій, — пише Ф.Рапп, — потрібно, щоб вони були можливо більш універсальними, добре емпірично підтвердженими, простими у використанні і плідними. Від технічних систем, навпаки, потрібно, щоб вони легко обслуговувалися і контролювалися, мали можливо більш тривалий цикл і були б економічними у виготовленні і вживанні». На відміну від науки (лише побічно зв'язаної із соціальними подіями) технічні досягнення здатні безпосередньо впливати на розвиток суспільства.

Але перераховані відмінності не абсолютні, що ускладнює аналіз відносин науки і техніки. Процеси «сциєнтифікації» техніки і технізації науки взаємообумовлюють один одного, стираючи межі, що розділяють науку і техніку. Разом з тим, як наукове, так і технічне знання виражають загальну рису людського знання - прагнення до збагнення істини, проникненню в глибини непізнаного, оволодінню таємницями природи. Тому сьогодні навряд чи можна говорити про строге розмежування цих областей людської діяльності і знання.

Техніка і мистецтво

Повернемося до етимології поняття «техніка». Спочатку (античність і середньовіччя) грецькому «techne» відповідало латинське «arts». Аж до початку Нового часу розрізняли сім «artes mechanical» (механічні мистецтва) і сім «artes liberalis» (вільні мистецтва). Сучасне розуміння терміна «техніка» має визначений спадкоємний зв'язок із класичним його розумінням. Як же співвідносяться техніка і мистецтво? У чому подібність і в чому відмінність? Німецький філософ Х.Бек вважає, що порівняння з мистецтвом дозволяє точніше розкрити сутність техніки. «На сучасному рівні знання, як відомо, — пише Х.Бек, — відрізняють будівельну техніку від будівельного мистецтва, техніку живопису від мистецтва живопису, техніку любові від мистецтва любові, розрізняють техніку і мистецтво керівництва людьми, техніку ведення війни, гри на фортепіано, ведення бесід і т.д. Якщо загальне в них полягає в тому, що постійно існуюче природно задане змінюється або ж формується відповідно до визначеної мети, то відмінність їх одне від іншого стосується принципового змісту поставлених цілей. Якщо ми маємо на увазі мистецтво, то ціль тут явно полягає у вираженні або образному відображенні визначеного ідейного змісту; у техніці ж йдеться головним чином про користування природою».

Мистецтво, таким чином, є ніби розкриттям глибинної сутності дійсності (що є загальним для усіх видів знання), задача якого — виразити цю сутність у наочній формі. Причому результати художньої діяльності свідомо суб'єктивні: виражаючи у творі мистецтва приховану сутність дійсності, художник виражає її опосередковано, переломлюючи через призму власного світовідчуття, здійснюючи тим самим не тільки процес пізнання, але і самопізнання.

Технічна діяльність спрямована не тільки на збагнення дійсності, але і на її перетворення відповідно до потреб людства. Техніка прагне панувати над природою, зробити її вільно доступною для здійснення людських цілей. А це вимагає знання і розуміння процесів, що відбуваються в природі. Тому на відміну від мистецтва, «мірою техніки, — як відзначає X. Бек, - є корисність.., що припускає самопізнання людини в її свободі і могутності над природою, над матерією, над життям, душею і духом, тобто самопізнання людини у всій величі її панування».

Техніка в контексті глобальних проблем

Розвиток техніки в сучасному світі усе більш гостро виявляє двоїстий характер її досягнень. З одного боку, без техніки просто неможливо уявити розвиток людства, а з іншого, техніка — могутня сила, здатна викликати самі негативні, навіть трагічні, наслідки. Непродуманий розвиток техніки приводить до того, що успіхи технічного прогресу обертаються складними соціальними проблемами. Заміняючи робочу силу людини на виробництві, приводячи тим самим до підвищення продуктивності, техніка загострює проблеми зайнятості і безробіття; житловий комфорт приводить сьогодні до небажаної роз'єднаності людей; досягнута за допомогою особистого транспорту мобільність купується ціною шумового навантаження, незатишних, знеособлених міст, загубленої природи і т.д.

На порозі XXI ст. людство виявилося перед необхідністю рішення проблем світового порядку: забруднення навколишнього середовища відходами промислового виробництва; невідновне вичерпання природних ресурсів; порушення балансу в демографічних процесах; небезпека радіоактивної катастрофи і т.д. Усе це змушує задуматися про цілі і перспективи технічного розвитку, про міру його можливого обмеження.

Некерована технологічна експансія викликала широку полеміку на Заході. 60-і роки стали віхою в наростанні кризової свідомості епохи. Цей час прийшов на зміну повальному захопленню технікою, преклонінню перед успіхами НТР і відзначено зміною співвідношень у системі «суспільство — техніка — природа», зростанням суспільного занепокоєння, масовими виступами молоді, рухом «зелених» у захист навколишнього середовища.

У 1972 р. стало сенсаційним опублікування «Меж росту» — першої доповіді Римського клубу, нині всесвітньо відомої міжнародної громадської організації. Ця доповідь була підготовлена на підставі результатів дослідження, проведеного групою вчених Массачусетського технологічного інституту (МТІ) під керівництвом Д.Медоуза в рамках проекту «Складне становище людства». Висновки, до яких прийшли американські вчені, перевертали всі звичні уявлення про тенденції світового розвитку, стабільності і благоденстві, про цілі і перспективи людського існування. Пропозиції, що містяться в доповіді та оцінки зробили сенсацію не тільки в науковому світі, але і серед тих, хто міркує і турбується про долі світу: вони змусили задуматися про недалеке майбутнє нашої планети, про реальну погрозу, що нависла над нею... Чи можуть бути темпи росту чисельності населення і запасів капіталу, говорилося в цьому дослідженні, фізично реалізовані в нашому світі? Яка кількість людей у стані забезпечити всім необхідним наша планета, на якому рівні і на який термін?

За прогнозом Д. Медоуза і його колег, зробленого більше чверті століття назад, людство впевнено йде назустріч глобальній катастрофі, уникнути яку можна, тільки прийнявши відповідні міри, спрямовані насамперед на обмеження, регулювання зростання виробництва, видобуток і виробництво природних ресурсів. Але справа не тільки в цьому. Особливу цінність представляє принципово новий підхід учених до поняття самих критеріїв соціального прогресу, що дотепер традиційно вбачалися в безперервному нарощуванні продуктивних потужностей, спрямованих на постійне збільшення вироблених з їх допомогою матеріальних благ. «Межі росту» показали, що ріст не може продовжуватися до нескінченності. Прийшов час, коли людство повинне відмовитися від кількості на користь якості.

Висновки, до яких прийшли дослідники, викликали безліч критичних зауважень, суперечок, дискусій. Книга була зустрінута з величезним інтересом і переведена більш ніж на 35 мов. У передмові до російського видання книги Д.Медоуз писав; «Часто задається питання, чи продовжуємо ми і зараз вважати, що отримані в ході нашого дослідження результати є точними.., я можу стверджувати без усяких застережень, що всі головні варіанти майбутнього світового розвитку, що ми виявили і досліджували у своїй книзі, підтвердилися розвитком світових подій і нових світових відкриттів 70-80-х рр.».

За чверть століття вченими різних країн з ініціативи Римського клубу підготовлено близько 20 доповідей. В основі цих доповідей широкомасштабні дослідження глобальних проблем сучасності. При створенні Римського клуба було визначене коло задач цієї організації:

— допомогти людям планети усвідомити значимість і складність проблем, що коштують перед людством на рубежі XXI в.;

— сприяти встановленню нових відносин, що необхідні для запобігання глобальної катастрофи, для виживання людства.

Один з напрямків діяльності Римського клуба — інформування широкої громадськості про проблеми, що стоять перед людством, про результати досліджень, що проводяться з ініціативи Римського клуба, про перспективи і соціальні наслідки науково-технічного, промислового, економічного розвитку у світі.

У 1991 році Римський клуб звернувся до людства з закликом про солідарність. Доповідь «Перша глобальна революція» - ретроспективний розгляд комплексу існуючих глобальних проблем і пропозиція нової програми порятунку людства. Доля світового співтовариства залежить від розуміння серйозності глобальних проблем і причетності кожної людини до їх рішення. «Тільки об'єднавшись перед загрозою близької і загальної небезпеки, людство здатне виявити політичну волю для здійснення спільних дій, спрямованих на забезпечення свого виживання”.

«Антропологія техніки»

Багато дослідників в області філософії техніки всерйоз зацікавлені такими проблемами, як соціальні наслідки технічного розвитку, етичні проблеми й особливості сучасної «технотронной ери», формування системи цінностей в індустріальному і постіндустріальному суспільстві, технічне утворення і виховання і т.д.

Сьогодні ці проблеми торкають інтереси всього людства. Причому небезпека полягає не тільки в необоротних змінах природного середовища: прямий наслідок цих процесів — зміна самої людини, його свідомості, сприйняття світу, його ціннісних орієнтації і т.д.

Французький соціолог Ж.Эллюль у роботі «Інша революція» так уявляє собі вплив техніки на життя людини: «Ми живемо в технічному і раціоналістичному світі... Природа вже не є наше мальовниче оточення. По суті справи, середовище, що помалу створюється навколо нас, є насамперед всесвіт Машини. Техніка сама стає середовищем у буквальному значенні цього слова. Техніка оточує нас як суцільний кокон без просвітів, що робить природу зовсім марної, покірної, вторинної, малозначної. Що має значення — так це Техніка. Природа виявилася демонтованої науками і технікою: техніка склала цілісне середовище обитания, усередині якої людина живе, почуває, мислить, здобуває досвід. Усі глибокі враження, одержувані їм, приходять від техніки»². Визначаючи технікові як сукупність методів, раціонально оброблених і ефективних у будь-якій області людської діяльності, Эллюль зв'язує технікові з загальною раціоналізацією світу і висуває вимогу контролю над технічним розвитком. Техніка здатна перетворювати засобу в мету, стандартизувати людське поводження, і, як наслідок, робить людини об'єктом «калькуляцій і маніпуляцій».

Міркуючи про сутності техніки, німецький філософ М.Хайдеггер думає, що вона не обмежена рамками узкотехнического. Техніка не тільки засіб для досягнення цілей. «У самому злому полоні в техніки, — пише Хайдеггер, — ми виявляємося тоді, коли бачимо в ній щось нейтральне...»^3. Інструментальне розуміння техніки ввійшло в звичку. Згідно Хайдеггеру, поняття техніки припускає значно більш глибоке розуміння. «Техніка — не простий засіб. Техніка — вид розкриття потаєного. Це область виведення з потаєного, здійснення істини»⁴. Технікові наших днів відрізняє особливий характер процесу «розкриття». Розкриваючи раніше невідоме — витягаючи, переробляючи, накопичуючи, розподіляючи, перетворюючи — техніка змінює природу, змінює картину світу вцілому.

МОДЕРНІЗМ І ПОСТМОДЕРНІЗМ

Самисусами — Sun, 21 Nov 2010 15:43:32 GMT

В постсучасну добу наукове пізнання зазнає швидких і значних перемін: змінюється роль науки в суспільному житті, змінюються форми і методи, завдяки яким вона переосмислює природу і суспільство, змінюються взаємовідношення науки з іншими формами суспільної свідомості. Бурхливі революційні зрушення в суспільному бутті поставили перед суспільною свідомістю ряд нових проблем, що зумовило переосмислення традиційних проблем: про сенс людського життя, про зв'язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль і місце людини у всесвіті, про можливість, межі і критерії пізнання природної і соціальної дійсності. Всі ці традиційно філософські проблеми стали об'єктом детального аналізу, з яким у різних варіантах виступив постмодернізм. Теоретиками постмодернізму є Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко (пізній), Ж. Дерріда, Р. Барт (пізній), Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Р. Рорті, Ж. Бодрійяр. Деякі постмодерністи були філологами за освітою та письменниками (У. Еко), і це великою мірою визначило увагу до тексту, його художнього і естетичного характеру, рівноправності його елементів, які існують у вигляді мовних ігор.

Історично постмодерн означає перехід від нового (modern) до сучасності (modernity); він виступив опонентом філософських і культурних цінностей, які склалися в рамках раціонального менталітету XVIII ст. Епоха модерну має европоцентристский характер і свої витоки веде ще з античності (Ж.-Ф. Ліотар вважає першим модерністом Арістотеля). Основними параметрами модерністського суспільства слід вважати індустріалізацію, урбанізацію, індивідуалізм, секуляризацію, масовість, стандартизацію і спеціалізацію.

У теоретичній сфері найважливішими елементами проекту модерну є просвітницький розум (раціоналізм), фундаменталізм (пошук сталих основ і прагнення до визначеності і чіткості), універсалізм пояснювальних схем та узагальнюючих теорій. Для епохи Розуму характерними є віра у прогрес і безперервне оновлення, гуманізм, визволення, революція, тобто те, що постмодернізм заперечує і вважає небезпечним утопізмом.

У соціальному аспекті під «модернізацією», яка в загальнотеоретичному розумінні базується на ідеї внутрішньої здатності суспільства до якісної еволюції, в науці розуміють: сукупність різного роду економічних, політичних, правових, психологічних, культурологічних зрушень та перетворень конкретного суспільства у напрямку його саморегуляції; наближення соціальних і політичних систем та їх фрагментів до максимально можливого рівня їх розвиненості.

Явище постмодерну в соціально-історичному плані - це «культурна логіка пізнього капіталізму». В цьому відношенні постмодернізм виступає як «некероване зростання складності» (Ж.-Ф. Аіотар), під якою розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідношень з природою і суспільством, «ера безладдя, яке все більше посилюється, причому вона має глобальну природу» (Аж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Ціннісні орієнтації у постмодернізмі зовсім інші, ніж у модернізмі. Якщо модерн вважав основними цінності свободи (liberty), рівності, братерства, а також ідеал «досконалого суспільства» і «досконалої людини», то у постмодернізмі ними виступають свобода (freedom), різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де «всі автори і актори». На зміну традиційним, звичайним поняттям і категоріям постмодернізм пропонує свою термінологію. Його основними поняттями є плюралізм і деконструктивізм, які передбачають рішучу відмову від ідей цілого, універсального і абсолютного, від «гранд-наративів» («великих оповідей» і наукових описів), так само як і від аналітичних процедур пошуку сенсу. Тим самим створюється «провокативний» образ науки, котра вичерпала себе в необхідності доводити докази, звільняти від забобонів, легітимізувати знання в наукових експериментах, користуватися спекулятивною діалектикою.

«Через галузь первісного, яка поєднує людський досвід з часом природи і життя, з історією, з нашаруваннями культурного минулого, сучасна думка прагне відтворити людину у всій її само-тотожності — в тій повноті або в тій порожнечі, якою сама вона є; відтворити історію і час у тому ж повторенні, яке вони роблять неможливим, але до якого вони спонукають думку; і відтворити саме буття в тому, що воно є».

М. Фуко

Однак постмодернізм не відмовляється від нових «наративів» (від лат. narrativus - оповідальний), таких як перфоманс (perfor-manse) — мінливість подій, ситуа-тивність; симулякр (творчий монтаж імітованої реальності); ефективність (а не істина); мова і комунікація як джерело легітимації знань; актуальність завдань, котрі відносяться до «тут і тепер». Постмодернізм — течія інтелектуальна. Його інтелектуалізм веде за собою релятивне (відносне), ірраціональне, нігілістичне ставлення до досягнень культури. «Смисл не належить ні висоті, ні глибині. Все відбувається на

поверхні >>, — заявляє Ліотар. У такому ж ключі, з претензією на абсолютність, звучать й інші тези постмодерністів: «Ніщо не занадто»; «Забути!»; «Ніщо не гарантовано»; «Мовлю - отже, існую»; «На тому стою, але можу як завгодно».

Постмодернізм багато зробив для того, щоб звільнити мислення від спрощених схем, застиглих стереотипів, віджилих міфологій, обмеженості позитивістської картини світу, протиставивши їм творчу уяву, історико-філософську ерудицію, літературний талант, метафоричність. Разом з тим нищівна критика традиційних цінностей, норм і регуляторів ведеться для того, щоб дати місце новому образу споживача культури, для якого інформація - культова цінність. Тим самим постмодернізм проявив себе як потужна форма відчуження людини від цілераціонального проектування і соціальної дії.

ПРИНЦИП ДЕКОНСТРУКЦІЇ

Постмодернізм виник у лоні гуманітарного знання й аналітичної західної філософії, виявивши глибинні риси кризи класичного раціоналізму, сцієнтизму і гуманізму. Філософські джерела постмодернізму - феноменологія, структуралізм, герменевтика. Чіткість визначення концептуальних інновацій постмодернізму ускладнюється через компілятивність думки, ультрадіалектичні формулювання, безліч неологізмів, вишуканість стилю, тематичну ширину публікацій, метафоричність. Тим не менше основні контури філософського постмодерністського проекту окреслити можливо. Вони полягають у тотальній критиці класичного раціоналізму (фундаменталізму, об'єктивізму, істинності) і в переході до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі) суб'єктивізмі та анти-теоретизмі.

Основними засобами реалізації задуму виступають текст/контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію. Постмодерністи вважають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж — створюють і перетворюють системи опису об'єктів. Результатом цієї діяльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій.

Деконструкція — найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню. Замість цього деконструкція є демонтажем старої структури, здійсненим з метою показати, що її претензії на безумовний пріоритет є лише результатом людських зусиль і, таким чином, можуть підлягати перегляду. Процес деконструкції — всього лише попередній і стратегічно привілейований момент аналізу. Вона в жодному разі не передбачає своєї остаточності і є попередньою тією мірою, якою завжди повинна бути жертвою своєї власної дії».

Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літературного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої суперечності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наївного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смислів», що перейшли у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

«Відповідно до законів своєї логіки деконструкція критикує не тільки внутрішню будову філософем, одночасно семантичне і формальне, але й те, що їй помилково приписується ним як їхнє зовнішнє існування, їхні зовнішні умови реалізації: історичні форми педагогіки, економічні або політичні структури цієї інституції. Саме тому, що вона зачіпає основоположні структури, «матеріальні» інституції, а не лише дискурси, деконструкція відрізняється завжди від простого аналізу або критики».

Ж. Дерріда

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішуваностей», тобто внутрішньо логічних тупиків, немовби первісно властивих природі мовного тексту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді виходить щось інше. Виявити ці «не-вирішуваності», зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням кршпика-деконструкти-віста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто технічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструк-тивно-негативний пізнавальний імператив постмодерністської чуттєвості (як способу ставлення до світу і його розуміння).

Результатом погляду на філо-софію-як-на-літературу є глибока деконструкція історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четвертування» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує розум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікативність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, стверджує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рортг), для якої характерна загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше - це шкіра». Нова раціональність — це сформований на основі інформаційної культури ірраціоналізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентності (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

«Деконструкція - це не демонтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже демонтовано».

Постмодерністський текст характеризується такими рисами: інтер-текстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Дерріда і Ліотар утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафоризацією та інтерпретацією тексту, що веде до втрати межі, котра відокремлює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж». Постмодерністи відмовляються від фіксованої значущості тексту, вважаючи, що актом створення смислу є читання. Головне — «не що сказав автор, а чого не сказав і чому» (Ж. Дерріда).

Найважливіше питання для філософії - бути чи не бути їй теоретичною раціональною діяльністю - безпосередньо пов'язується з питанням про універсальність західної раціональності. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції істини і об'єктивності. Істина для постмодерніста — «реліктовий принцип»; здоровий глузд - «вегетеріанство» (Рорті), тому немає «привілейованих дискурсів», дискурси завжди мультикультурні. Це означає, що кожне суспільство відповідно до його культури та історії виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинне для Заходу, — неістинне для Сходу. Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробленні і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну — свободу особистості. Свободу бути собою! — ця світоглядна платформа спрямована проти універсалізму наукового знання.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом, - безперервна варіативність. У ній сублімовано «детериторизацію», безмежну і примхливу рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відразу до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка «вросла» в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіонізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб'єкт-об'єктивних відношень. Проте не слід забувати, що він спрямовується до вироблення альтернативних філософських процедур, здатних «схопити» повноту життя.

АНТРОПОЛОГІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації. її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоційного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило виступають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися. На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності — предмети постійної уваги постмодерну. З огляду на це у людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформ-лене, більш людське, ніж структура. «Немає нічого більш антилюдського, ніж пряма лінія». «Забудьте все, чого вас учили, — починайте з мрії».

Людина - це «культ безпосеред-нього», «чарівність тривіального» — такі заклики постмодерніс-тів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антропологічну доктрину модерну - великого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профан-ному гуманізмі», на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох. Але з часом виявилася й друга ідея -недостатності розкладу первісної цілісності людини. К. Маркс усупереч тезі про всебічний розвиток і визволення індивіда звів його до економічної природи. Надлюдина Ф. Ніцше елімінує транс-ценденцію (таїну), заміняючи її могутністю і волею. В постмодернізмі ця ідея знаходить вираження в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі. З огляду на це свобода постмодерністської людини - це свобода комунікації, дискурсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди прагнула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекватної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скріпити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

«Усім тим, хто ще хоче говорити про людину, хто ще ставить питання про те, що таке людина за своєю суттю, всім тим, хто не згодний на формалізацію без антропологізації, на міфологізацію без містифікації, хто взагалі не бажає думати без думки про те, що думає тільки людина, — усім цим безглуздим і дурним формам рефлексії можна протиставити лише філософічний сміх, тобто, інакше кажучи, безмовний сміх».

М. Фуко

«Мова можлива тільки тому, що кожний, хто говорить, є субєктом, який вказує на самого себе як на «Я» в своїй промові. Через це «Я» конституює іншу особу, яка, будучи абсолютно зовнішньою щодо мого «Я», стає моїм ехом, якому я кажу «Ти».

Е. Бенвеніст

Акцентуючи активне зростання претензій до життя, постмодернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро - мета постмодерністської етики; це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, наприклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов -«фальшиві монети», оскільки той, кому дарують, має почуття вдячності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинна); відсутність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстащійна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, - це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який має правила будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них. «Ніколи людина не була, здавалося б, такою розплавленою і плинною - і ніколи не була вона водночас такою ж замкненою в своїй самості, такою «холодною» серцем» (В. Іванов). В підсумку це поєднувало б у собі готовність до відречення від старого і разом з тим втому, байдужість.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внутрішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філософії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії — свідомість — змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини — на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У традиції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як са-мість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції — уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюється, та внутрішньої достовірності свідомості.

У постмодернізмі існує інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп'ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому разі постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожний елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інформації - з інформацією, одержаною в минулому. В результаті «за дужки» виводяться онтологічні проблеми, які належать до природи свідомості і природи самості — «Я». Приймається методологічна передумова, що людина - це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя людей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропології. Такий хід думки деконструює не тільки свідомість, але й структури несвідомого. Тим самим природа людини остаточно релятивізується.

«ТІЛОЦЕНТРИЗМ»

Постмодернізм має також менш очевидні, але по суті більш глибокі і суттєві риси. Мова йде про здійснений постмодернізмом перехід від Слова до Тіла, Зміст даного парафразу полягає у виявленні суті сучасної цивілізації, якою є ідея раціональності у двох основних іпостасях: по-перше, «Слово», яке в грецькому оригіналі Євангелія від Іоанна є Логосом. А він - не тільки слово, але й думка, і розум, і правило, і закон. Інакше кажучи, Слово як розумний зміст світу, доступний людському пізнанню в силу і в міру розумності самого цього пізнання; по-друге, ефективна і цілерацгстальна дія, яка виявляється раціональною саме завдяки досягненню бажаного результату з оптимальними затратами засобів. Можна по-різному ідентифікувати цю цивілізацію: як фаустівську, як прометеївську тощо, але ЇЇ змістом є ідея раціональності у всіх її проявах від розумності до ефективності, інакше кажучи - слова і діла.

Однак активізм і прагматизм давно вже ставили під сумнів з огляду на їх перетворювальне насильство гуманітарії, пацифісти, захисники навколишнього середовища тощо. У XX ст. визрів і набув всезагального характеру сумнів у раціональності як такій. У постмодернізмі було зроблено наступний крок у напрямку зміни смислоутворювального центру сучасної культури як переходу від Слова до Тіла, від інтелектуальності і духовності до тілесності, від вербальності до наочного образу, від раціональності до «нової архаїки», коли в центрі ментальності і дискурсу опиняється тіло, плоть. Слово втрачає своє значення домінанти, його місце займає Тіло, культура перестає бути логоцентричною і виявляється тілоцентричною.

Саме з цих позицій веде критику раціоналізму, або, як він каже, «лого-центризму» європейської філософії і культури Ж. Дерріда. Він вважає, що в основі європейського раціоналізму лежить агресивна, сексуально забарвлена, навіть непристойна і порнографічна установка, укорінена в еротичному насильстві і оволодінні: пізнати як оволодіти істиною, відкриття як зривання покривала, оголення реальності і т. д. У цьому зв'язку Ж. Дерріда навіть говорить про «фаллогоцентризм» європейського раціоналізму.

Невисловлений (невербальний) розум (ratio), відчуття на дотик і еротизм, sexus і сексизм як джерела і вихідні метафори філософствування, перехід у базових пізнавальних відчуттях від зору і слуху до тілесного дотику, відродження на цій основі інтересу до позанаукових і донаукових форм осмислення дійсності - така сутність тілоцентризму. Цей підхід має, без сумніву, колосальний креативний (творчий) потенціал, він надає стимулюючого імпульсу інтуїції, науковому пошуку, аргументації. Про це свідчить поява нового поля філософського осмислення, яке ігнорувалося раніше. У тілоцентричній парадигмі постмодернізму виникла можливість говорити про межі онтологічної вирішуваності тіла, феноменології комунальної тілесності, анатомії спокійної думки, про тіло і грецький міф, про жіноче тіло як предмет і спосіб філософствування, про філософію святості і тілесності, про свідомість живого тіла, філософське осмислення тілесності ландшафту, тілесно-сексуальні сюжети, аспекти, факти біографій у художній і політичній творчості тощо. Інтерес до тілесності має глибоку культурологічну основу, оскільки сама культура виникає також і в зв'язку з рефлексом очищення тіла від бруду і виділень. На відміну від поїдання і злягання, це є своєрідний шлях до себе, своєрідна тілесна рефлексія

«У постмодерністському досвіді тілесність і ментальність немовби міняються місцями: тіло стає внутрішнім, а ментальність — зовнішнім планом змісту людини. Тілесність у всьому спектрі відношень стає домінантою всього, що відбувається».

А. Морева

Якщо у центрі осмислення людського буття опиняється тіло, то сама логіка осмислення виводить у контекст існування. Зрозуміти що-небудь означає вийти за його межі, в його контекст. Наприклад, зрозуміти смисл слова можна тільки із контексту фрази його використання, смисл фрази -з контексту тексту і т. д. Сенс життя - за межами самого життя. А що є контекстом життя? Закінчення людського існування є закінчення тілесного буття, смерть. Але що тоді є смерть? Заперечення життя? Не-життя? Друге (інше) життя? Через що у постмодерністському філософствуванні сформувалася своєрідна апокаліптика (пророкування про «кінець історії») і та-натологічна (Танатос - бог смерті) традиція осмислення феномена смерті, дискурсів про неї в широкому історико-культурному діапазоні від поховальних обрядів до некрореалістичних експериментів у сучасному кіномистецтві Зрозуміло, що в такому разі на першому плані - тіло, плоть, багатоманітні експерименти з мертвим тілом, тілом як таким.

Філософська думка набуває характеру своєрідного трилера, і це досить важливо. Для рекламної мети, для маркетингу ідей страхи завжди привертають посилену увагу, викликають інтерес, створюють враження інтелектуальної і загальної сміливості. Необхідно додати загальну тілесно-візуальну орієнтацію культури сьогодення, найбільш виражену в споживанні (коне'юмеризмі), культі здоров я, сексуальній акцентуації, формуванні і просуванні привабливих іміджів у рекламі, політиці, мистецтві, навіть релігії і науці, ролі нової образності у віртуальній реальності інформаційних технологій.

КОНЦЕПЦІЯ СОЦІУМУ В ПОСТМОДЕРНІЗМІ

Зміст постмодерністських поглядів на суспільство обумовлюється культурною атмосферою кінця XX ст., онтологічну основу якої становить пост-індустріальне або інформаційне суспільство. Діалогічність, культурна поліфонія, плюралізм і лібералізм сучасного західного суспільства створили передумови для вироблення радикальної стосовно проекту модерну методології розуміння історії і соціуму. В рамках цієї методології сформульовано основну вимогу постмодернізму до історії: у неї немає єдиної основи, і тому одиничне подавляє універсальне, загальне.

Історична свідомість початку XX ст. ґрунтується на уявленні про те, що історія - це процес закономірної зміни епох. Постмодернізм твердить про епоху «гіперконформізму», яка своїм утвердженням знищує всі закони, принципи й апріорні схеми історії. їх місце займає «суспільство спектаклю»; хід історії, як і соціальні зв'язки, наповнюються мовними іграми, що робить історію «олітературеною». Історія постає як «м'яка», несуб-станційна, міжструктурна реальність (думати про минуле, а не досліджувати його) з домінуванням комунікативного фактора. Зростання і збільшення поверхового рівня, нарцисизму теперішнього, одночасність різночасового створює відчуття «кінця історії» (Фуко), «кінця соціальності»

«Технонаука, яка стає техно-культурою, вже не прискорює Історію, а породжує запаморочливе прискорення реальності, позбавлене будь-якої правдоподібності».

П. Віріліо

(Бодрійяр). Нова епоха нічим не зобов'язана попередній і нічого не може передати наступній, оскільки заснована на «радикальній перервності».

Разом з тим подібна перерв-ність містить у своєму «центрі» «особистість - текст», яка вільно конструює ритм чергування образів і архетипів. Цей ритм створює

характеристики морально-етичної системи, і врешті-решт він структурує суспільство. У постмодерністському дискурсі історії, окрім ритму мови (оповідання), нічого змістовного більше немає. Важливими є не факти, а зв'язки між ними; «океан» сюжету утворюється по одній краплині_води (по особистості оповідача). Історія і реальність роз'єднується, історія «розпочинається» в інформаційних потоках, нескінченно плюралізуючись у відображеннях віртуальної реальності

Постмодернізм оголошує, що прогрес є рутиною, а віра в нього - «містечковою» і європоцентристською. Прогрес критикується за техногенність; емансипація — за суміщення індивідуальної свободи і громадського порядку; демократія - за імператив совісті.

Конспект лекції до семінару 10-11 Від модерну до постмодерну

Самисусами — Sun, 21 Nov 2010 15:32:34 GMT

Постмодерн

Постмодернізм можна розглядати як новий етап у розвитку культури, літературознавчий напрям, як моду, набір методів аналізу тексту та світу, як стиль у мистецтві. Але передусім – це філософія, побудована на глибокому розчаруванні в самій ідеї історичного прогресу. Це нове бачення світу, пов’язане з постійною плюралізацією та ідеологізацією цінностей.

Народження постмодернізму пов’язане з кризою 60-х років, для якої були характерні масові молодіжні бунти, інтенсивний рух трудящих за свої громадянські права, протести проти війни у В’єтнамі, наявність ядерної загрози, що передчувалося людством у період холодної війни, наставання „омасовління”, деперсоніфікації, деіндивідуалізації людини, пов’язаних із поширенням масової культури, з перемогою НТР.

Недовіра до розуму та поглиблення критики – одна з основних тенденцій ХХ ст. Філософи франкфуртської школи (М.Хоркгаймер, Т.Адорно, Ю.Хабермас та ін.) чи не найпершими показали, що саме розумність , яка зробила людину людиною, є на цей час головною загрозою існування людини; наголошуючи на недоведеності будь-якого зв’язку розуму зі сферою моральних цінностей. Тобто, умовою виникнення постмодернізму став крах універсальних ідеологічних моделей та проективних (прогнозних) виявів свідомості.

Не реалізувалась і сама ідея прогресу, що розумівся як механічна еволюція історії, з подоланням суперечностей і співіснування протилежностей. У середині 70-х років сталася криза моделі розвитку зах. цивілізації.

Людина в контексті постмодерністського бачення.

До ХХ ст. моделі світобачення людини завжди були впорядковані, тобто мали центр, вісь сенсу та розумно влаштовану систему властивостей і предметів. В античні часи таким центром вважали родову людину як міру усіх речей, за середньовіччя – Бога, у гуманістів відродження – це творча вольова особистість, у просвітників – розум, у ХІХ ст. – індивідуальність. Навколо центру групувалися цінності у вигляді бінарних опозицій: рай і пекло, розум і неосвіченість, добро і зло, прекрасне і бридке тощо, без яких картина світу не могла існувати.

У цій картині світу людина прагнула знайти своє місце, задане якоюсь людською першосутністю (homo sapiens homo faber homo volus homo ludens). Але в ХХ ст. стало зрозуміло, що ніхто і ніщо цього місця не гарантує.

Головним із структуротворчих елементів стало надання рівного права на висловлювання, яке навіть не потребує відгуку. Людина, річ, квітка, вода, кішка мають власну точку зору. Людина не над, а нарівні з усіма. Її вилучено з ієрархії, головне – рівність усіх.

Особливістю моделі сучасного буття є відмова від монізму уніфікації, тоталітаризму та заохочування множинності, вивільнення плюральності, спрямованість до хаотичності. Криза антропоцентризму – одна з основних тем ХХ ст. Сприйняття людини як незалежної індивідуальності, невтомного працівника, творця цивілізації західного зразка лишається в минулому.

Витвором цивілізації розуму, що відмовилась від трансцендентного, духовного, стає одномірна людина, конформістський тип особистості, у якої відсутній моральний стрижень. Така людина щиро вірить, але не роздумуючи йде під гаслами дня, що з часом діаметрально змінюються. В такій людині фактично відбулося відчуження людини від її людської сутності. Відоме твердження М.Фуко про „смерть людини” означає відмову від певного образу людини, насадженого просвітницькими ілюзіями та надмірним антропоцентричним оптимізмом. Цей образ людини, в якому воля до влади, панування є провідною, де наявне прагнення перетворити світ згідно зі своїм розумінням і потребами, олюднити його, повністю розчинити в собі – різко критикується постмодернізмом.

Людина осмислюється ними як незавершена істота, пластична й непостійна; свідомість її відкрита, надзвичайно лабільна. Це людина з почуттям можливості, тобто її властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, вони перебувають у стані перманентного акту творення. Така людина відкрита, нестала, вона може спілкуватися із людьми протилежних поглядів, характерів. Ця людина знає, що може стати всім, і це знання оберігає її від егоцентризму, від вбивчо серйозного ставлення до особистих думок та вчинків, яке притаманне людям, замкненим у „в’язниці характеру”. Мінливість – внутрішня константа такої людини, її єдина властивість. Але це не ті зміни, що нівелюють особистість, поглиблюють відчуженість, розширюють декаданс. Прикметною здатністю людини без властивостей є тлумачення життя не стільки як необхідність, скільки як можливість. Такій людині притаманний дар іти „поряд з собою”, не рахуючись із примхами своєї натури. Життя для неї – не сцена для самовиявлення, а калейдоскоп подій, який створює безліч можливостей при кожному повороті. Світ – це „великий дослідницький центр”, де випробовуються і заново створюються кращі людські форми. (Р.Музіль „Людина без властивостей”).

Для визначення сутності сучасної людини М.Мамардашвілі вводить поняття „розмірність людського можливого”. Це поняття означає, що сутність людини можна розуміти не як потенційну безкінечність, а як актуальну безкінечність. Це не те, що існує як приховане, раз і назавжди дане, а те, що постійно змінюється, само складається людиною. При цьому людські можливості, здібності вдосконалюються, розвиваються – не лінійно, а у відповідні періоди, як правило, кризові, коли формується нове світосприймання.

Питання людської сутності, підвалин людського існування є постійно відкритим, історично проблемним. Вивчаючи його сучасна філософія відмовляється від орієнтації на абстрактне загальне й переорієнтовується на локальне особливе, виняткове людське життя. Сучасна людина має широкий простір для множинності виявів та продукування суті, зануреної в конкретно-історичну культурну практику. Пошук нової духовності випливає на базі синтезу раціональних та ірраціональних форм ставлення до життя, які були притаманні людству на ранніх етапах. М.Фуко в лекціях у Коледж де Франс говорить про духовність як внутрішнє зусилля людини, як намагання „видобувати себе зсередини” на основі певної системи цінностей.

У ХХ ст. втратили цінність такі людські якості, як активність, воля, діяльність, цілеспрямованість, за допомогою яких вирішувалися життєві проблеми .саме життя вирішує питання, які з часом постають перед людиною, у контексті життя виникає багато нових можливостей, і людина, як космічна істота, що розвивається в єдності зі всесвітом, здатна відчути, осмислити та прийняти їх.

Світ, саме життя, починаючи з А.Бергсона, бачиться філософами як єдиний безперервний і необоротний потік, в якому спонтанно, творчо народжуються нові форми, зберігається унікальне й неповторне. Незважаючи на те, що в світі представлена нескінченна різноманітність індивідуальності, не припиняється оновлення соціуму, культурно-історичних центрів та периферій; життя зберігає єдність соціальної вічності та історичних часів.

Подібне світовідчуття можна зустріти у філософії пізньої римської античності, яка осмислювала духовну переорієнтацію людства на межі першого тисячоліття, коли гинула поганська цивілізація й зароджувалася християнська. Плотін, який очолював школу платоніків, зазначав, що якби зруйнувалсь яка-небудь суспільно-політична система – то не біда. „З'явилась би якась інша. Я нещасний, а ти щасливий. Ну й нехай собі. Значить у сіті існує гармонія. Я помру. Нехай. Зате народиться інший. Разом ми входимо в загальносвітову гармонію і становимо її симетрію”. Для людини ХХ століття відчуття непроминущого, вічного, надприродного в історії стало особливо гострим і пов'язується із сенсом, сутністю життя.

Постмодерністська модель світобачення

Гуманізація історії припускає насичення її над часовим, духовним. Якою ж є природа цього духовного, надприродного? Можливо, це нове повернення до принципів монізму? З одного боку, постмодернізм руйнує закостенілі форми, вже непродуктивні стереотипи культурної свідомості, й тим оновлює її, а з другого – у хаосі, постійній грі, іронізуванні, карнавалі та пародіюванні довго жити неможливо. Карнавал – це лише тимчасова, короткочасна резінтеграція ієрархізованого світу; вічний карнавал – уже смерть. Щоб жити, людина мусить мати мету, „світло в кінці тунелю”, сенс життя, що організовує навколо себе космос цінностей з хаосу. Людина залишається особистістю тоді, коли вона відчуває постійний духовний зв’язок з вічним, інакше вона занурюється в побутове, стає заручником повсякденності.

Новий етап у розвитку людства М.Бердяєв пов'язує з духовним розвитком людства, переорієнтацією духовної особистості на мета історичну суть, коли моя суть співвідноситься з суттю світу. Він пояснює, що нова Історія сприйняла свободу виключно як „індивідуалізм, як формальне право кожної людини і кожної сфери культури на самовизначення”, не усвідомлюючи в ім'я чого і для чого була здійснена свобода.

У російській філософії початку століття всезагальне розуміється як соборне, яке пов'язує абстрактні і чуттєві ,індивідуальні й соціальні начала. Від В.Соловйова до М.Бердяєва духовність розуміється як єдність одиничного морального розуму із соборним, із пріоритетом особистості над універсально-загальним, родовим, а любові над законом. За релігійно-містичною ідеєю Боголюдини у Соловйова приховується пошук нової форми духовності, ідеалів, здатних регулювати діяльність людства на принципах не насилля й культури.

Людство в цей час переживає процес зламу традиційних світоглядних цінностей і переходу до іншого типу духовності, заснованого на возз’єднанні індивідуального й універсального, земного і космічного, історичного та надісторичного. І коли наша свідомість досягає певного рівня, більшість проблем вирішується самі собою.

Пізнаючи світ за допомогою розуму, людина розкладає його цілісність на елементи, шукаючи схоже, повторюване або протилежне, а потім конструює з них штучну єдність. Таким чином за допомогою розуму вона пізнає світ дискретно, а отже і неадекватно, оскільки втрачає одиничне, унікальне, неповторне. Сутність життя може бути осягнена в найнезначніших, з погляду практичного розуму, предметах і явищах, через враження та емоції, душевні поривання людини. Поняття головного і другорядного, істинного і хибного, реального і нереального, сенсу і безглуздя – умовні, відносні.

У „новій реальності” постмодернізму не діють логічні закони суперечностей. Якщо раніше людина орієнтувалася в реальності (природній, історичній, соціальній) та обумовлювала своє становище в ній, протиставляючи одне одному поняття, то в свідомості людини ХХ ст. руйнується і зникає система символічних протилежностей, сам принцип опозиції втрачає сенс.

Парадигмою постмодернізму стала „деконструкція” (демонтаж „сенсового центру” та бінарних опозицій) як своєрідна конструкція. Поняття „деконструкція” ввів у науку французький філософ Ж.Дерріда, котрий зазначив, що „деконструкція - це не аналіз”, оскільки демонтаж якої-небудь структури не є регресією до простого, нерозкладного. Деконструкція – це не критика, не метод з набором правил та процедур, бо кожна „подія” деконструкції залишається одиничною. Зміст деконструкції Ж.Дерріда пояснює на прикладі перекладу тексту з однієї мови на іншу. У будь-якого автора всі речення сконструйовані у відповідності з духом його національної мови. Іноземець при перекладі деконструює речення, розбирає його слова відповідно до духу чужої мови. Є деконструкція по відношенню до мови автора, якого перекладають, та конструкція стосовно мови перекладача.

Дж.Сьорль, уточнюючи поняття „деконструкції” у Дерріда, дійшов до висновку, що воно спрямоване переважно на підрив логоцентричних тенденцій як тексту, так і світу, тому що освіт постає перед людиною ХХ ст. як текст, як система знаків, а що стоїть за ними, які реалії – нам, у принципі, невідомо. Серед численних стратегій деконструкції Сьорл виокремлює три основні: по-перше, підрив будь-яких бінарних опозицій – тому що у нас принципово не може бути критеріїв для розрізнення поганого і хорошого, прекрасного і потворного.

По-друге, деконструкція полягає в пошуку деяких ключових слів тексту, на яких тримаються текстові опозиції. Ці терміни суть ті точки в тексті, за допомогою яких нав’язується логоцентрична остаточна думка.

Третя стратегія полягає в тому, щоб звертати пильну увагу на маргінальні особливості тексту (такі, як вид метафор, що трапляються в ньому), адже такі маргінальні особливості – ключ до важливіших рівнів.

Зняття бінарних опозицій є питомою рисою постмодерністської свідомості. Постмодерністське мислення характеризується плюралізмом, еклектизмом, непослідовністю, уривчастістю описів, відсутністю єдиної позиції, єдиної контекстуальної мови; водночас постмодернізм наполегливо шукає цілісність у реальному житті, прямуючи до пізнання суті вічного, духовного, здатного захистити унікальне, індивідуальне.

Домінантою сприйняття постмодернізму є безкомпромісне протиставлення класичним цінностям і, водночас, актуалізація минулого, „відродження” давніх епох, що виявляється насамперед у цитуванні, у культурній, стильовій, лінгвістичній багатомовності.

Культура здавна знає прийом цитування, внесення в текст чужих фрагментів, що вже само собою змінює першооснови і спонукає до нових смилообразів. Як стверджує Ю.Лотман, „Євгеній Онєгін” О.Пушкіна побудований на прихованих цитатах. В.Ван-Гог, оперуючи цитатами з японського мистецтва, прийшов до нового стилю „модерн”. „Енеїда” І.Котляревського – чим не постмодерністський твір, на прикладі якого можна проаналізувати теорію деконструкції?.. Чому раніше цитатність, обігрування відомих сюжетів, уставлених естетичних конструкцій не зменшувала самобутності, оригінальності автора, а в постмодернізмі вказує на смерть автора, наголошує на вторинності витвору?

Річ у тому, що попередні епохи і стилі, такі як Ренесанс, бароко, романтизм та інші будувалися на принципі ієрархії, мали глобальний культурний контекст, в якому фрагменти й цитати відігравали вторинну роль і лише давали імпульс для нових смислообразів. На шлях самоорганізацій традиційні культури користувались фрагментами за законами цілісного культурного контексту, мали допоміжне значення. Сьогодні культурний контекст зазнав зрушень. Його окремі частини живуть вже не за законами цілого, ієрархії, а за законами демократичності, плюралізму, рівності всіх і всього. У постмодернізмі своєрідні етюди „на тему” нашаровуються один на одного, змішуються сюжети, реконструюється новий сучасний контекст через руйнування попереднього. Постмодернізм – це провокація вітальної спонтанності в процесах самоорганізації та саморозвитку. У цьому полягає його креативність.

Наприклад, цикл картин „Фрагменти” І.Чуйкова, який одним із перших серед радянських художників звернувся до принципів постмодерністської естетики, побудований на легко вгадуваних і на маловідомих цитатах культури. Найчастіше, це фрагменти орнаменту, ренесансної картини, чорно-білої репродукції, фрагмент витворів А.Матісса, П.Пікассо, П.гогена, Ж.Енгла, Л.Крахана, самого І.Чуйкова, офіційного гасла, обкладинки популярного журналу – і врешті-решт, фрагменти „реального”, ніби з натури написаного неба, тину. І завжди – без будь-якої ієрархії значення і цінностей, без підпорядкування якомусь керівному центру.

У картинах відомі цитати перероджуються у спогади про пережите, містифікування, що породжує і збуджує уяву. Відтворення свого світу з будь-якого „чужинного” матеріалу і є нашим буттям у реальності.

Численні запозичення, обігрування світів попередніх культур пов'язані також зі ставленням до художнього тексту як до першої реальності: культура, накопичуючись століттями, стала реальнішою за саме життя, вигадані герої та сюжети стають більш дійсними, ніж живі люди. Не текст існує за законам всесвіту, а світ за законами тексту. У одному з інтерв’ю Р.Віктюк сказав, що зараз життя краде у мистецтва та навколишньої дійсності, яка сприймається як частина культури, існує та оцінюється за естетичними законами. Тому культура, полишивши у спокої світ, звернулась до самої себе, почала освоєння нової реальності – реальності духу, котра стає сьогодні суто матеріальною. Самопізнання, само рефлексія культура на початку 90-х років виявилась також у розповсюдженні, коментуванні, автодокументуванні, у висуненні на перший план у літературі таких другорядних жанрів, як листи, щоденники або тексти, створені як стилізація під загальні тексти.

Постійне цитування минулих культур підкреслюється і назвами сучасних течій мистецтва, в котрих є префікси „нео”, „пост”, „транс”, „ультра”, „гіпер”, „над” (трансавнгард, неоекспресіонізм, гіперреалізм тощо). При цьому префікс „пост” у понятті „постмодернізм” зовсім не означає „після”, тобто, що це період у культурі, котрий прийшов на зміну модернізмові; навпаки, він вбирає в себе досвід модернізму, часто послуговуючись його прийомами. Постмодернізм – це не якийсь процес повторення, а процес аналізу, переосмислення, переробки всього напрацьованого людством.

Пародіювання як окремий випадок переосмислення має на меті ще й звернення в минуле (вибір творів мистецтва для пародій) і маніпуляцію змістом твору для створювання комічного ефекту. При цьому вартісність пародії визначається ступенем достовірності відтворення формальних ознак оригіналу. У постмодернізмі (колажі, цитуванні, пародіюванні минулих культур) завжди присутня ідея метафізичного, духовного, котра надає визначення суті абсурдності життя. Постмодернізм, розбиваючи попередню цінність витворів мистецтва, яку він вважає хибною і небезпечною, на фрагменти, створює нову цілісність на принципово іншій плюралістичній основі – у цьому його головна цінність.

Художник постмодернізму – люди, які мають високу освіту, здатні легк оорієнтуватися у серйозних проблемах та серйозно говорити мовами різних культур.

Як теоретична парадигма постмодернізм ствердився в кінці 70-х років, коли було опубліковано книгу Ж.-Е.Ліотара „La condition postmoderne”, що підбиває підсумок тривалим філософським дебатам стосовно цієї категорії культури.

Західноєвропейська філософія (Ж.Ліотар, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда) з терміном „постмодернізм” пов'язує відчуття кінця ХХ ст., історії сучасності, реальності, яка поступилася місцем симулятивній „гіперреальності” моделей, кодів, симулякрів. „Агонія реальності” стала розумітися як аксіома сучасності. Ж.Бодрійяр („Реквієм за масовим икомунікцаіями”, 1972; „Символічний обмін та смерть”, 1976; „Про спокусу”, 1979) зазначає, що система масових комунікацій сучасного типу „фабрикує реальність” на свій розсуд. Єдина реальність наче не існує зовсім; реальність та істина стають множинними. За допомогою деяких однобічностей у визначенні фактів, без будь-якого фальшу можна створити різні, однаково обґрунтовані картини реальності. Є засоби і для підміни реальності. Сучасна технологія дозволяє „документально” відтворювати факти, предмети, процеси, явища, яких ніколи реально не існувало. Вивчення віртуальної реальності свідчить про те, що згодом людина зможе жити в тій реальності, в якій захоче, тобто „потрібну дійсність” можна буде створити і в свідомості людини.

Саме існування інформаційного суспільства поставило під сумнів протилежність реального і нереального, істинного та хибного. Несправжність, ненормальність, протиприродність, хаотичність, абсурдність сучасного життя спровокували підкреслено ігровий стиль постмодернізму. Коли митець розчаровується у суспільному бутті, в людській природі, він починає сприймати та показувати цей світ як низькопробний балаган, театр трагіфарсу. Зрозуміло, при цьому він задля виразності підкреслює гротескну банальність світу у своїх творах. Гра в постмодернізм деструктивна, спрямована на руйнування певних уявлень, настанов.

У ХХ ст. феномен гри та її значення в житті людства проаналізовано всебічно. Маргарет Мід у своїй фундаментальній праці „Культура і світ дитинства” довела колосальну роль гри в процесі переходу людини від стану суто біологічного до духовно-біологічного. Йоган Гейзінга у праці „Ноmo ludens” вичерпно обґрунтував тезу, що всі форми духовного життя людини мають ідеальну, цілісну модель. Пізнаючи світ, людина прагне побудувати ідеальну, цілісну модель Всесвіту. Поступово в ігрових тренуваннях з'являлись нові знання, чутливіша інтуїція, а це дозволяло щораз наближати ігрову модель до реального світу. Гра для людини не є самоціллю, гра – це шлях наближення до серйозного, що має корені в царині етики. Така гра є конструктивною, спрямованою на творчість, на ствердження чогось досконалішого.

Подібний тип гри має вияв і в постмодерністському мистецтві, однак домінує все-таки карнавальна деструктивність. У цьому є своя логіка: перед тим, як створити щось нове, підійти ближче до істини, необхідно зруйнувати непродуктивні стереотипи людської свідомості. Саме поняття „гра” в цей час замінює уявлення про раціональну дію. Гра, цілком поглинаючи людину, ламає стандарти і стереотипи сприйняття, втягує в процес творчості, дає змогу почути і зрозуміти іншого часто на інтуїтивному рівні. У цілому ж іронічний погляд, пародіювання, гра, карнавальність, головною метою яких завжди є спростування укорінених позицій за типом „праведники-грішники”, „довговічне-минуще”, „істинне-хибне” і т.д., - забезпечують об'єктивність оцінок, не дозволяють впадати у пафосність, тобто створюють передумови для наступного вибору.

Сучасна свідомість і „новітнє самопізнання” виявляються у гротескному, абсурдному, іронічному мистецтві.

Іронічна двозначність та двозначна іронічність правлять у царині постмодернізму. Це мистецтво – мистецтво бути несерйозним з того самого приводу, з якого були надзвичайно серйозними попередні покоління художників.

Сьогоднішнє мистецтво, що об’єднує гру, інтелектуальну рефлексію і критичний коментар, віддзеркалює надзвичайно складний статус дійсності.

Характеризирует постмодерн Іхаб Хассан, теоретик американської контр-культури ("Die unvollendete Vernunft: Moderne versus Postmoderne")

1. Неточність (прихильність до двозначностей)

2. Фрагментація

3. Де-канонізація

4. Утрата "я" і "внутрішнього світу"

5. Не-презентабельність і не-репрезентабельность

6. Іронія (що виникає з перспективізму, а той, у свою чергу — із багатозначності)

7. Гібридизація

8. Карнавалізация (веселої багатобарвної релятивності)

9. Перформанс і співучасть (енергія в русі)

10. Конструкціонизм, що має на увазі світ не даний нам раз і назавжди, але такий, що є процесом безперервної генерації безлічі конфліктуючих між собою версій

11. Іманентність, інтертекстуальність усякого життя, що є зв'язуванням сполучених значень.

Основні правила постмодерна, по Чарльзу Дженксу, одному з кращих сучасних істориків архітектури ("Die Postmoderne") такі:

Конспект лекції до семінару 9 Українська філософія

Самисусами — Mon, 15 Nov 2010 21:08:25 GMT

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.)

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) є одним із найвидатніших

представників історії української філософії. Мандрівний поет і вчитель

мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття

людини.Народився Г.С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простій козацькій сім'ї в с.

Чорнухи на Полтавщині. Зважаючи на те, що він з дитинства виявив «нахил до

богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирічного Григорія було віддано у

навчання до Києво-Могилянської академії. Там він з перервами провчився до 1753

p., але так і не закінчив повного курсу, залишившись на все життя «студентом»

(як він сам себе любив називати). За неабиякі музичні здібності Сковорода був

запрошений до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург

(1742—1744 pp.). З 1750 по 1753 pp. перебував у складі Токайської дипломатичної

комісії в Угорщині.Люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюють, а нащо —

багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то з усіх людських затій, скільки

їх там тисяч не буває, є один кінець — радість серця. Г. Сковорода

Деякий час Сковорода

вчителював у Переяславському та Харківському колегіумах, а також був домашнім

вихователем у маєтках поміщиків.

Де б не був Сковорода,

він завжди звертав на себе увагу оригінальним складом думок і способом життя.

Сковорода — поет і музикант, знавець латинської, грецької, давньоєврейської та

кількох сучасних мов, «любитель Святої Біблії» одягався просто, спав не більше

чотирьох годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був завжди веселий,

бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю їх, мав

«побожність без марновірства, вченість без чванливості».

Після 1768 р. до самої

смерті був мандрівним філософом. Помер Сковорода в маєтку одного з своїх друзів

у с Іванівці (нині — Сковородинівка) поблизу Харкова 9 листопада 1794 p.,

залишивши після себе, крім рукописів, легенди та перекази. Розповідали, що він

пішки пройшов усю Європу, ніби втік з власного вінчання, ніби мав дар пророцтва

та ін. На могилі філософа викарбувано: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Філософствувати —

значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське

життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває

всередині себе. Мета людського життя — це «внутрішній світ», «радість серця»,

«міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та

найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки

«теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу,

серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.

Подібно до Сократа

Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Близьким до

традиційних античних поглядів є висування в філософії ідеалу «евдемонії»

(щастя, блаженство — найвища мета людського життя), проповіді «автаркії»

(самодостатності, незалежності від зовнішнього світу), «аскези» (стриманості,

відмови від життєвих благ).

Любов до зовнішності

робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А

істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати

основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократівським принципом

тотожності щастя та істини.

Найвища мудрість для

Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні.

Жити в істині означає жити в Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, бо

найкоротший шлях до Бога — через власне «серце», через відкриття в ньому

«образу Божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином Божим»,

«обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського

буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує усе коло діл

своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість

думкам, як голові усього».

Реальність Сковорода

розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну

взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або

Біблії.

Божественне життя

«пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу,

справжню «натуру». Макрокосмос — великий світ, в якому «живе все порожнє».

Мікрокосмос — світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається

великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох

світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» та

«невидимої», «внутрішньої», «світлої».

У своїй «видимій»

іпостасі макрокосмос — це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія),

але насправді — «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої,

але невидимої його «натури» — Бога. Але Бог — не сама природа, а її «джерело»,

«світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, і в цьому

сенс її вічності, але ця вічність — функція вічності божественного буття,

«тінню» якого є буття матеріальне.

Мікрокосмос (людина)

також є єдністю двох -«натур»: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої»

(справжньої, «істинної») людини. Емпірична людина, як і матерія, є «тінню»,

«темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом,

пасивно відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії

з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог.

Тому сократівський заклик Сковороди «пізнай себе» означає пізнати Бога.Таким

чином, «внутрішня» людина — це божественне в людині. Ідеальна форма людського

єства, яку можна знайти в «тайниках» свого серця, є образ Божий, який існує

вічно. Всі особисті форми окремих людських істот містяться в єдності досконалої

та єдиної людини — Ісуса Христа. Ця людина вже не створена Богом, а народжена

ним і є його Сином Єдинородним.

Гармонію великого

світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) кожен має віднайти відповідний

(«сродний») свій неповторний й унікальний спосіб життя у світі.

Але ці способи

репрезентовані людині символічно. Тобто між макрокосмосом і мікрокосмосом існує

посередник, третій світ, світ символів — Біблія.

Тут також вирізняються

дві «натури» — «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл,

розшифрування «сенсу символу»). Біблія як третій світ є справжнім, реальним

Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку.

Сковорода вказує, що Біблія є Бог.

«Розшифрування»

символіки третього світу має метою знайти відповідний «сродний») спосіб

діяльності. «Сродна»- або «споріднена»- праця є однією з найважливіших

передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу

життєдіяльності, самоствердження особистості. Праця за покликанням, яка

відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям

людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна»)

праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

Утопічність:

«Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається великого суспільного значення,

оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати

свої природні здібності і нахили в «спорідненій» («сродній») праці і

отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття.

Але природні здібності

повинні бути виявленими, розкритими. Освіта та виховання можуть їх лише

вдосконалювати, але не створювати. Не освіта та знання роблять людину щасливою,

а лише ретельне вивчення себе.

Кожен повинен пізнати

себе, свої природні нахили та здібності.

Так як суспільство

складається з окремих людей, то це є шляхом і до загального блага, тому

самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини та

світу, усунення світового зла.

Ідея перетворення є

центральною у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає

стати істинною людиною: із зовнішньої — внутрішньою, із тілесної — духовною і в

такий спосіб поєднатися з Богом, отже, з природою всього сутнісного.

«НЕРІВНА РІВНІСТЬ», –

реалізація себе за своїми можливостями. У концепції «сродної» праці і похідної

від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії

Сковороди. (Термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який

черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).

Етичні погляди

Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво

життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити

за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим

усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття,

що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така:

вдячність — благочестивість — самозадоволення. Завдання виховання — зберегти

здоров'я та навчити вдячності.

Досконалість людини,

ґрунтуючись на «мистецтві життя», переборює вульгарну прив'язаність до

предметного світу і дає можливість відчути різноманітність і багатство буття,

розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.

Підводячи підсумки,

можна виділити: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу),

екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування,

плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм

(«серце — всьому голова»).

Адже ти знаєш, що

істина завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей царювала і царює, а

світ цей прийняти не може. Збери перед собою усіх художників та архітекторів і

пізнаєш, що художня істина не в багатьох місцях перебуває, а найбільшу їхню

юрбу обіймає невігластво та немистецтво.Г. Сковорода

Г. С Сковорода —

засновник класичної української філософії. Одночасно він вплинув на формування

філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І.

Введенський, В.Ф. Ерн, ЕЛ. Радлов, М.О. Лосський) прямо називають Сковороду

«родоначальником російської філософії». Велич Г.С. Сковороди полягає і в тому,

що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом

життя. Філософія в її найглибшій сутності не тільки світобачення, а й

світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі

український філософ і поет Григорій Сковорода.

Конспект лекції до семінару 7-8 Некласична філософія

Самисусами — Fri, 29 Oct 2010 20:28:40 GMT

Відчай філософії Нового часу

Філософія поставила глобальні цілі та не змогла їх реалізувати. Що ми знаємо зараз у метафізичному плані, чого не знали б наші далекі предки? Рівно нічого! Так само, як і вони, ми не відаємо, звідки взявся світ, і що він собою являє як ціле. Нам зараз, як і тисячу років тому, невідомо, як він улаштований і навіщо існує. Ми нічого не можемо сказати про майбутнє, і дотепер не знаємо, у чому сенс життя.

НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

План

Особливості некласичної філософії
Філософія життя Ф.Ніцше
Екзистенціалізм
Філософські проблеми
психоаналізу. (З.Фрейд, К.Юнг)

ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ

nГоловна ідея даного напрямку задана в самій назві. Під терміном «життя» розуміється вся зовнішня дійсність, світобудова, а не тільки людське життя.

nНаступне важливе твердження даного напрямку полягає в тому, що життя являє собою щось єдине і ціле. Життя – критерій істини, тільки в житті будь-яка річ є сама собою. Знищити її дуже просто – розкласти на складові частини і, отже, убити її життя.

Розум – не засіб для пізнання життя.

Життя постійно вислизає від розуму, і він принципово не здатний осмислити його, тому що своєю діяльністю тільки омертвляє, знищує або постійно втрачає те, до чого спрямовані його пізнавальні зусилля.

Життя – єдина реальність. Життя –– ірраціональне (від лат. irrationalis – нерозумний), тобто побудоване на інших принципах, ніж розум і тому непідвласне йому. Життя –– алогічне.

Інтуїтивне розуміння –– не є: міркування і розсуд, не є індукція, і не є дедукція, не є поступове осягнення і пізнання. Інтуїція не є раціональною діяльністю (мислення).

Фрідріх Ніцше
Етика любові до дальнього
Я не люблю ближнего вблизи – пусть убирается ввысь и вдаль! Иначе как бы он стал моей звездою?

(Пер. А. В. Михайлова). Эпиграф - из книги Ф. Ницше "Веселая наука" так называлась в Средние века поэзия трубадуров - Gaya scienza). Nietzsche

Так казав Заратустра

nГоловний постулат філософії Ніцше і її відкритий нерв - є протистояння убогості духу, та душевної пасивності в житті.

Два моральних принципи:

"любов до ближнього", - належить християнській світоглядній традиції, і виходить з другої заповіді „возлюби ближнього того як, самого себе”, а перша – „ возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією міццю твоєю, і всім розумінням твоїм”.

"любов до дальнього", - проти неї християнське віровчення застерігає, оскільки дальнього любити легше, дана любов є абстрактне, а не живе почуття.

Ближні бояться дальнього

"Ближні", що живуть інтересами дня, що зрослись зі стабільним укладом свого існування, не розуміють і бояться того, хто возлюбив далеке.

Коли Заратустра вперше поспішав до людей, щоб возвістити їм своє вчення, то пустельник, що зустрівся йому, попереджав його: "наші кроки звучать для них занадто самотньо по їхніх вулицях; і коли вони вночі, лежачи у своїх постелях, чують кроки людини задовго до сходу сонця, вони запитують себе: куди направляється злодій?"

Але і любитель "далекого" платить своїм ближнім тим самим: його любов до дальнього змушує його ненавидіти і нехтувати все ближнє, реальність сучасного життя, оточуючих людей, з їх буденними, дрібними інтересами.

Сучасна мораль

Наведемо одну з характеристик різних видів лицемірної чесноти сучасності, Перед нами проходить ціла колекція типів сучасних доброчесних людей.

Є "такі, для кого чеснота є біль від удару батогом",

"такі, що подібні до заведеного годинника для щоденного побуту: вони цокають і хочуть, щоб їхнє тік-так називали чеснотою";

"такі, котрі сидять у своєму болоті і говорять крізь очерет: "чеснота-це тихо сидіти в болоті; ми нікого не кусаємо і тікаємо від того, хто хоче кусатися, і в усьому ми маємо ту думку, що нам наказано мати;...

є і такі, котрі вважають чеснотою говорити, що чеснота необхідна, але в глибині душі вірять лише в те, що необхідно поліцію".

Майбутнє

Світогляд Ніцше –– світогляд прогресиста.

"Далекі і презирливі мені люди сьогодення, до яких ще так недавно тягло мене моє серце; вигнаний я з країни батьків і матерів моїх.

Так залишилося мені любити лише країну дітей моїх, невідкриту, у далекому морі; до неї направляю я мої вітрила, її шукаю і шукаю без кінця.

Моїми дітьми хочу я загладити, що я-дитя моїх батьків; усім майбутнім спокутую я цю сучасність".

Майбутнє

Люди сьогодення в очах Заратустри тільки матеріал для майбутнього, каміння для споруди великого Дому.

"Я броджу між людьми, – говорить він, – як між шматками майбутнього: того майбутнього, яке я бачу. І немає в мене іншої мрії і думки, як домріяти і звести воєдино те, що є уламками... Нинішнє і минуле на землі – ах, друзі мої! вони нестерпні для мене; і я не міг би жити, якби я не був віщуном того, що колись ще повинно прийти!"

Презирство як джерело сили, та свобода „від”

У першій же проповіді своїй до людей Заратустра учив їх "великому презирству" як джерелу морального відновлення людства:

Вище, що люди можуть пережити, є час великого презирства, коли їм стануть огидними їхнє щастя, і їхній розум, і їхня чеснота, коли у всьому цьому вони побачать лише убогість і бруд і жалюгідний достаток.

Але він знайшов вихід з тяжкого положення, вихід з бруду сучасності:

"Сама відраза творить крила і сили, що чують свіжий вітер!" Творча воля, прагнення змінити сьогодення і наблизити до нього "майбутнє і далеке" - от до чого повинне вести відраза до сучасності. "Воля звільняє: тому що воля є творчість: так учу я. І тільки для творчості повинні ви учитися!.. Творчість! От великий порятунок від страждань, велике полегшення життя!"

Руйнація – зовнішнє очищення, для еволюції та прогресу

Отже, любов до дальнього є любов творча; і вона повинна бути любов'ю діяльною, що необхідно приймає форму боротьби з людьми.

А діяльність любові до ближнього (по Ніцше) виражається у дружньому, доброзичливому відношенні до всіх людей; моральним ідеалом є миролюбство, лагідність, прагнення поступитися ближньому і заради його бажань придушувати свої власні;

"Я не вчу вас не труду, я вчу вас боротьбі, Я вчу вас не миру, а перемозі. Вашим трудом хай стане боротьба, вашим миром хай стане перемога...

Війна і мужність зробили більше великих речей, ніж любов до ближнього. Не ваша жаль, а ваша хоробрість рятувала досі нещасних!".

Але Ніцше не проповідує "зло заради зла", і жорстокість заради її краси і сили.

" Хай, краще, я побачу великі пороки, величезні криваві злочини, тільки не цю ситу доброчинність і платоспроможну мораль."

Протиріччя ідеалу

Психологічним виразом любові до ближнього є м'якість;

психологічним виразом любові до дальнього є твердість.

Навіщо ти такий твердий? – говорить одного разу алмазові кухонний вугіль. – Хіба ми не близькі родичі?

Навіщо ви так м'які? О брати мої, так запитую вас я; хіба ви – не мої брати?

Навіщо ви так м'які, такі розм’яклі та поступливі? Навіщо так багато самозречення, у ваших серцях? Так мало фатального у вашому погляді?

І якщо ви не хочете бути фатальними і невблаганними: як можете ви зі мною перемогти?

І якщо ваша твердість не хоче блищати і дробити і різати: як можете ви зі мною творити?

Творці завжди тверді. І блаженством повинно вам здаватися класти вашу руку на тисячоріччя, як на м'який віск...

Цю нову скрижаль, о брати мої, ставлю я над вами: станьте твердими!"

Жорстокість

Хто не чув про знамениту його жорстоку фразу: "падаючого штовхни"? Однак значення цієї фрази перекручено. Послухаємо ж самого Ніцше:

"О мої брати, хіба я жорстокий? Але я говорю вам:

що падає, те потрібно ще і штовхати!

Усе нинішнє – усе падає, гине; хто хотів би втримати його! Але я – я хочу ще й штовхати його!

Чи знаєте ви насолода скочувати каміння з крутих урвищ у глибини? – Ці нинішні люди... дивіться ж, як вони котяться у мої глибини!

Я-пролог для кращих гравців, о мої брати! Я-приклад для них! Слідуйте ж моєму прикладу!

І кого ви не навчите літати, того навчіть скоріше упасти!"

НАДЛЮДИНА

Моральна мета людського життя полягає в тому, щоб сприяти появі на землі цієї вищої істоти.

"Я учу вас надлюдині: людина є щось, що має бути перевершено...

Що є мавпа для людини? Посміховище або гірка ганьба. І тим же повинний бути людина для надлюдини: посміховищем або гіркою ганьбою...

Людина є канат, укріплений між звіром і надлюдиною...

Велике в людині те, що вона є міст, а не ціль. Що можна любити в людині – це її загибель і її перехід до вищого, що міститься в ній".

Надлюдина – походить від майбутнього

"О мої брати, я освячую і заповідаю вам нову знать...

Не звідки ви походите, а куди ви йдете, це буде надалі вашою честю.

Ваша воля і ваша нога, що прагне вперед, за межі вас самих, –– хай це буде вашою новою честю!..

О мої брати, не назад повинна дивитися ваша знать, а вперед! Вигнанцями повинні ви бути з країни отців і матерів ваших.

Країну дітей ваших повинні ви любити: ця любов хай буде вашою новою знатністю!"

ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ

Існування завжди тільки особисте, конкретне і одиничне, у той час як усе загальне – це конструкція розуму і реально не існує.

«Людина» є взагалі чи конкретно? Чи «людина» є як якась ідея?

Реальна тільки окрема людина, у якій втілене загальне поняття.

Реальністю є індивідуальне існування або екзистенція (від лат. existentia – існування)

Наука проти екзистенції

Суспільні науки – науки про природу людини а не про особистість, особистість – це те, чим наука нехтує в усередненні.

Але якщо визнати, що екзистенція (індивідуальне існування) повинна бути предметом вивчення, негайно виникає питання: яким чином зробити її цим предметом.

Чи існує у науки інструментарій для необ’єктивного пізнання?

Екзистенція принципово необ’ективована, не предметна. Не можна на неї подивитися ззовні, з боку.

Екзистенцію можна пережити й описати так, як вона відкривається в безпосередньому переживанні, у почуттях.

Життя перед лицем смерті

Смерть не може заперечити життя

Життя – більше смерті і не є її протилежність, як зло не є протилежність до блага.

Більше того смерть, по великому рахунку, не є протилежністю до життя, не є щось суттєво інше, смерть не має своєї сутності, тобто не має свого смислу.

Смерть не є щось. Смерть не є.

Смерть паразитує на житті – живе за рахунок того, що несе смерть і припинення життя, а життя живе за рахунок свого власного сповнення.

Чи може смерть народити життя?

Смерть прагне перевернути життя і довести, що існує тільки вона, вона є дійсне існування, а життя лише тимчасовий міраж.

Смерть доводить розуму, що вона остаточна, а не життя.

Життя тимчасове, а смерть вічна. Обмежуючи себе смерть дає можливість існувати життю. Самообмежуючи себе смерть породжує життя.

Смерть є благо. Смерть, як небуття володіє дійсним існуванням.

Смерть - таємна причина життя і як „справжне благо” знову і знову дає місце життю.

Повчальність смерті

Чому людина задумується про сенс життя? Тому що є смерть.

Навіщо жити, якщо я все одно помру? Якби я був безсмертним, то чи думав би я про мету життя? У Аристотеля: мета є 4-а причина існування. Без причини ніщо не має буття.

Між царством природи і світом богів знаходиться людина – найтрагічніша і нещасна істота, якій дісталася найбільш незавидна доля: бути смертною і знати про це.

Забуття смерті, як втеча від неї. Не дивно, що людина мимоволі і несвідомо намагається втекти від смерті, сховатися від неї. У чому це виражається? У її повсякденному житті.

Подивіться, як активно, повноцінно, навіть захоплено людина живе: ставить мету, до чогось прагне, чогось уникає, радується, засмучується, обурюється, сподівається і постійно щось робить, бореться і напружується.

Навіщо все це, якщо наприкінці – смерть?

До чого тисячі зусиль?

Дитяча істина – смерть неможлива!!!

Все умирает на земле и в море,

Но человек суровей осужден:

Он должен знать о смертном приговоре,

Подписанном, когда он был рожден.

Но, сознавая жизни быстротечность,

Он так живет – наперекор всему, -

Как будто жить рассчитывает вечность

И этот мир принадлежит ему.

С.Я.Маршак

ПСИХОАНАЛІЗ З. Фрейд та К.-Г. Юнг

Філософія психоаналізу — один з найбільш відомих напрямків у європейській філософії XX століття. Засновник психоаналізу З. Фрейд (1856-1939) — лікар-психіатр

Продовжувачі його філософських традицій Карл-Густав Юнг, Карен Хорні і Ерік Фромм

Лібідо - несвідоме сексуальне бажання або статевий інстинкт

Досліджуючи лібідо, З. Фрейд робить висновок, що цей імпульс може бути:

nпо-перше, оформленим у якійсь дії (поведінку),

nпо-друге, подавлений і витиснутий назад у несвідоме,

nпо-третє, — сублімований, тобто переключений на інші, більш високі сфери діяльності людей: мистецтво, мораль, політику.

Ерос і Танатос

nЗвідси головний висновок філософії психоаналізу: уся людська культура створена на основі біологічно детермінованого процесу перетворення сексуального інстинкту людини в інші, сублімовані види діяльності.

nВ (1920—39р.) Фрейд уточнює концепцію несвідомого, включаючи в сферу основних інстинктивних імпульсів первинні космічні позиви — Еросу і Тантосу (життя і смерті).

концепція психіки людини

Id - воно

n1) Воно,— киплячий казан інстинктів, що народжує всі протиріччя і труднощі людини.
* Базова структура що виражає життєву енергію. *

nНесвідоме інтенсивно втручається в людське життя.

nНашими вчинками керує безособове начало, несвідома основа нашої душі, тобто психіки.

nПоділ психіки на свідоме і несвідоме. є основною передумовою психоаналізу.

n Несвідоме існує через бажання, свідоме через розум.

3) А структура над-Я виступає як суддя, суспільний наглядач над усією психікою людини, співвідносячи його думки і вчинки з існуючими в суспільстві нормами і зразками поведінки.

Над-Я – це те Я, що створене у відношенні із суспільством.

Йому належать моральні норми і правила, усе те, що дозволяє відрізняти добро від зла і поводитися належним чином.

Юнг Карл Густав (1875—1961)

nЙого розуміння підсвідомого не збігається з ідеями Фрейда.

nВін прийшов до своїх поглядів самостійно, його знайомство і дружба з Фрейдом почалися в 1907 році, коли погляди Юнга — практикуючого психіатра — уже досить склалися, а вже в 1913 році пішов розрив між цими великими психоаналітиками через великі теоретичні розбіжності.

nЮнг виступив проти натуралізму, зведення явищ культури і свідомості до фізіологічних потягів.

Колективне підсвідоме

Під індивідуальним підсвідомим існує інший, таємний шар, що виводить нас за межі індивіда — колективне підсвідоме.

Колективне підсвідоме принципово нелогічне, воно не може бути прямо і безпосередньо висловлене в слові, явлено світлом свідомості.

Змістом колективного підсвідомого є архетипи

nАрхетипи можуть бути розглянуті як «автопортрети інстинктів», це прототипи конкретних образів.

n Так, наприклад, сприйняття дійсних батька і матері укорінено в архетипових пра-формах «Великої Матері» і «Великого Батька».

Архетипи приходять до людини через сни, образи, міфи, художні твори.

Аніма й Анімус

Аніма — природний жіночий архетип, це переживання та чуттєвість. Персоніфікується в полярних образах від богині, і відьми.

Домінування у чоловіка Аніми, призводить до нездатності приймати самостійні рішення.

Гармонійно розвинена Аніма дозволяє чоловіку вживатися з глибинними шарами власної психіки.

Анімус — це чоловічий архетип. Він персоніфікується в логосі, це здатність до раціонального мислення, рефлексії.

Ідентифікація з Анімусом визиває у жінці чоловікоподібне поводження, робить її активною, агресивною і самовпевненою у бажанні влади. У той же час добре розвинений Анімус дозволяє жінці діяти розумно і цілеспрямовано.

Персона і Тінь

Персона — це сукупність наших соціальних ролей, ті маски, що ми носимо, не будучи тотожні ім.

Тінь — це «нижча людина в нас»: наші страхи, інфантильні бажання, сексуальні комплекси, агресивні потяги. Андерсен, казка – „Тінь”

Звичайно Тінь проектується на інше, тому що людина не хоче визнавати за собою несхвальних якостей.

Зустріч з власною Тінню важко витримати, однак досвід показує, що усунути її неможливо. Просто придушити її ніяк не вдається.

Вияв і визнання власної Тіні дозволяє припинити її проектування на інші — приписування їм власних негативних якостей.