Філософське коло
Навігація


Вхід


Лічильник


Календар
«  Октябрь 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031


Реклама


Приветствую Вас, Гость · RSS 15.12.2017, 07:29
Главная » 2010 » Октябрь » 11 » До семінару №5 Загальний зміст та спрямованість Ренесансу
19:47
До семінару №5 Загальний зміст та спрямованість Ренесансу
Характеристика Відродження, як кінець Середньовічної епохи, та перехід до Нового часу.
 
РЕНЕСАНС
1. Відродження (Ренесанс) характеризують як епоху відносно нетривалу, тобто воно не було єдиною реальністю культури. Ренесанс являв собою течію в культурі, яка могла бути більш-менш впливовою, могла безумовно панувати, але ніколи не стала єдиною.
Культура відродження наслідувала дохристиянські ідеї та образи, але і християнство не могло не залишити свій слід на ній. Тут життєвість язичництва і християнське смирення доповнювали одне одного, їх поєднання породжувало ідеали гармонії і рівноваги.
Часові і просторові рамки ренесансу досить нестійкі. Зароджується в Італії в ХІV cт. Досить впливовим було у Франції, дещо менше – у Німеччині і Англії. Інші країни менше відчули цей вплив.
Сам термін "Renissance” був введений мислителем і художником цієї епохи Джорджо Вазарі. Так він назвав період з 1250 р. по 1550 р. – час відродження античності. В подальшому зміст терміну еволюціонував. Відродження стало означати емансипацію науки і мистецтва від богослов’я, охолодження ставлення до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Тобто Відродження, по суті стало означати гуманізм.
У середні віки людина співвідноситься з Богом, а у відродженні з природою.
Характерною рисою ренесансного світогляду є пантеїзм – уявлення про божество як природне начало, як природу у її вищій концентрації (витоки ще з античності). Пантеїстичне трактування Бога веде до того, що Бог стає ближчим людині (Бог злитий зі світом, він одухотворює світ). Тому світ приваблює людину. А осягнення світу, наповненого божественною красою, стає однією із головних світоглядних задач епохи Відродження.
У середні віки людина співвідоситься з Богом, а у відродженні з природою.
Це пояснює специфічний погляд на людину як на мікрокосм, малу подібність макрокосму. Людина – істота, яка співвідноситься зі світом (а не з Богом), занурена в нього і начебто не відає про гріховність, спасіння. Вона сама задає мірку своїх вчинків. Ця риса світогляду була виражена ще в античності Протагором: "Людина є мірою усіх речей”.
Світогляд ренесансу прийнято називати гуманізмом (від лат. – людський, людяний). Гуманізм не зводиться просто до любові до людини. Саме суттєве в ньому – це спрямованість людини на саму себе. Для гуманістів людина є вищою реальністю, її головне життєве завдання – "олюднити себе”, стати людиною в усій повноті своєї людяності. Ідеалом людяності для них є антична людина (яка була язичником), звідси роздвоєність відношення. Це знайшло своє відображення уже у попередників гуманістів – Д.Аліг’єрі "Божественній комедії”.
Гуманізм Відродження виявився у поклонінні розуму як головного засобу пізнання. Тобто визнається панування розуму над світом, а отже віра у всезагальний і безкінечний прогрес.
Разом з цим, поетизація людини і всього людського сприяли естетичному сприйняттю дійсності, виховували пристрасть до прекрасного і піднесеного. Гуманізм не заперечував, що людина створена за образом і подобою Бога, і разом з тим, стверджував право людини на безмежну творчість. Саме у творчості, вважалося, повинна проявитись божа подоба людини. Творчість була спрямована перш за все на саму людину. Самопізнання і самовдосконалення – такі головні ідеї ренесансного гуманізму.
Гуманізм Відродження антропоцентричний на відміну від античного світосприйняття – космоцентричного. При тому, що гуманісти сприйняли ан-тичну ідею про божественність людини, але розуміли це по-іншому. Греки розрізняли божественність богів і божественність людини. Гуманісти їх ототожнювали.
Для греків людина може бути божественною, але може бути і нікчемною. Початково вона на одному полюсі герой, на іншому – раб. Гуманісти не розрізняють людей на онтологічно кращих і гірших. Усі прояви людини перш за все людські, а потім хороші чи дурні.
Гуманісти, як правило, не виступали про релігії. Але підносячи людину, роблячи з неї подобу титана, вони відділяли її від Бога, якому відводилась роль творця, який не вміщується у життя людей.
Людина стала релігією ренесансного гуманізму. Виступаючи за звільнення думки, свідомості мислителі ренесансу обгрунтовували індивідуалізм, який ставав характерною рисою епохи.
Гуманісти – вчене співтовариство, занурене в античні штудії. Це були вихідці із духовенства, університетських викладачів, найбільш освітченої час-тини міського населення. Але це не означає, що рух гуманістів ламав рамки соціальних станів, його надстановість носила вчений, кабінетний, стилізований характер.
Стилізованим і театральним було саме життя: вчені бесіди-діалоги, обмін листами, бенкети (уподібнене до античного способу життя). Орієнтація на до-звілля пояснюється тим, що гуманістичний умонастрій не був і не міг стати повнокровною реальністю. Навпаки, характерно – усвідомлення своєї елі-тарності. Обраність – через причетність гнозису (знанню). Істина відкривається лише посвяченим, тобто тим, хто володіє латиною. Раніше через латинь служили Богові, тепер – самим собі; був клір і миряни, тепер – вчені мужі і неуки (невігласи).
Ренесансна людина прагнула знання і пізнання, але не для наукового знання, а для магічного тайноведіння. Наука є об’єктивним знанням, де людина виносить себе "за дужки”, усуває себе, тому ренесанс з його індивідуалізмом не створив науки.
Хоча не можна однозначно стверджувати, що науки не було, шляхи її становлення були нелегкі: переслідування церкви, інквізиція. Оскільки спе-цифічною рисою світогляду епохи було поєднання раціоналізму та містицизму, це відбилось на стані науки.
З одного боку, це вчення М.Коперника (1473 – 1543) про геліоцентризм, Дж. Бруно (1548 – 1600), Галілео Галілея (1564 – 1642), М.Кузанського (1401 – 1464), на думку якого сутність людської особистості є вираження нею всезага-льного, тобто Бога.
З іншого боку, не в Середні віки, а саме в епоху Відродження досягають небувалого розквіту алхімія, магія, астрологія, заклинання духів і т. п. За такі заняття інквізиція засуджувала, але разом з цим астрологами були папи – Іннокентій VІІІ, Юлій ІІ, Лев Х, Павло ІІІ.
Якщо судити по тодішній літературі, то інтриги, авантюризм, розбещеність досягають масштабів, що панували в часи Римської імперії.
Епоха Відродження не створила великих філософських систем, а філософська творчість розгорталась в основному у формі "осучаснуваного пригадування”, вона обґрунтовувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов.
Протягом усього середньовіччя панували уявлення про те, що земне життя людини не має самостійної цінності, що воно тільки підготовка до життя загробного. Саме проти цього протиставлення природного і божественного спрямована творчість поетів-мислителів Італії Данте і Петрарки, які прого-лосили ідеї гуманізму.
Данте (1265 – 1321), синтез поезії, філософії та теології, не заперечує вчення про творіння світу. Оскільки природа людини дуальна, то людина є середньою ланкою між тлінним (конечним) і нетлінним, а тому у неї двояке призначення до двох конечних цілей. Одне призначення досягається тут у земному житті і полягає у вияві власної доброчинності, друге – досягається лише посмертно і за сприяння Божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософських настанов і шлях настанов духовних, які переве-ршують людський розум. Данте вчить про свободу людської волі, яка лежить в основі особистої відповідальності за скоєне, яка визначає гідність людини.
Петрарка (1304 – 1374). Гуманістична програма полягає у вихованні нової людини, наділеної "гуманітас” – здатністю здійснювати доброчинні вчинки. Вона не дається людині від народження, а формується освітою і життєвим досвідом, вона є результатом праці душі, а також результатом вивчення гуманітарних дисциплін (граматика, риторика, філософія, етика).
Н.Кузанський (1401 – 1464). Розробляє метод вченого незнання, який є усвідомленням структурної диспропорції між конечним людським розумом і безкінечністю, в яку він включений і до якої прагне. Кінечний розум набли-жається до безкінечного, до Бога, осягає його як єдність протилежностей. Кінечні речі потрібно розглядати у зв’язку з цілим, з безкінечністю. Кожна річ, в тому числі і людина містить у згорнутому вигляді увесь світ, як мікрокосм. Але людина є мікрокосмом і на іншому рівні. Володіючи розумам і свідомістю, вона включає в себе образи усіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.
Прагнення знайти фундаментальні основи для визнання самоцінності земного життя людини ставить питання про місце людини у космосі, про її фі-зичні і смислові зв’язки зі світовим цілим. Поки світ залишався геоцентричним, людина мислилась безсумнівним центром усіх зв’язків світового цілого. Становище змінюється після виступу Н.Коперника (1473 – 1543), який замінив геоцентризм на геліоцентризм.
Дж. Бруно (1548 – 1600), приймаючи геліоцентричну концепцію, йде далі, позбавляючи і Сонце статусу центра всесвіту. По відношенню до безкінечності безглуздо питати про центр. Він – ніде і він скрізь.безкінечний всесвіт є породженням бозкінечної божественної сили. Життя в тій чи іншій формі характерне усім природнім речам. Розумне життя повинне бути не тільки на Землі. Людина повинна усвідомлювати неминучість особистої смерті. Проте очікуючи смерть неможна бути лінивим, тому що ми призначені для творчості на основі пізнання.
Еразм Ротердамський – противник філософії аристотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філо-софія знання типу сократівського, це мудре розуміння життя. Християнська мудрість не потребує силогізмів, її можна почерпнути з Євангелій, послань ап. Павла. Потрібно повернутись до витоків християнства, здійснює переклад і критичне видання Нового Заповіту, опубліковує праці отців церкви, критикує духовенство і церковні порядки, прагнучи звільнитись від влади церковного авторитету. Шлях земного життя вказаний Христом, на його думку, простий: щира віра, милосердя без лицемірства і чиста надія. Визнає свободу волі, а тому вступає в полеміку з Лютером, який очолив протестантизм.
Просмотров: 1110 | Добавил: Самисусами | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz