Філософське коло
Навігація


Вхід


Лічильник


Календар
«  Октябрь 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31


Реклама


Приветствую Вас, Гость · RSS 15.12.2017, 07:22
Главная » 2011 » Октябрь » 9 » Середньовічна філософія
20:45
Середньовічна філософія
   
Лекція 3. Філософія Середніх віків та епохи Відродження Конспект лекції
План
1. Характерні риси  середньовічного світогляду та умови їх формування. Теоцентризм.
2. Філософія патристики (А.Блаженний) та генезис схоластики.
3. Перехідний характер філософії Відродження
4. Антропоцентризм та гуманізм як визначаючі принципи ренесансного світогляду.
     Саме поняття "середні віки” введене італійськими гуманістами – лінгвістами і літературознавцями, які мали на меті відродити класичну латинь і назвали період, який відділяв їхній час від класичної давнини – середніми віками. В XV ст. цей термін став вживатися й істориками, які позначили ним період історії від загибелі Зах. Римської імперії до сучасної їм епохи Відродження.
Хронологічні рамки досить умовні: від загибелі рабовл. Римської імперії – ІV ст. по 1640 – 1660 рр. Англійська бурж. революція.
В азіатських країнах початок пов’язується з найстарішими цивілізаціями: Китай, Північна Індія) – II –  III ст. по XVIII – XIX ст.

Середньовічний феодалізм є культурою, що побудована на абсолютизації чистої ідеї, або чистого духу, на абсолютизації особистісного буття.

Всі  речі і  вся дійсність, тут буде мати значення тільки п'єдесталу, підмостків, на яких розігруються світові долі абсолютного духу. Але якщо все буття особистісне, то й окрема особистість трактується саме як особистість, а тому і відношення особистості до особистості, і відношення особистості до речей — чисто особистісне відношення.

Отже, речі тут визнаються в міру їхньої значимості для особистості. Той, хто створював річ створював сам, своїми руками; і той, хто її споживав, споживав сам особисто. Звідси і ремесло — основний тип такого виробництва, а натуральне господарство — основна форма економічного життя.

Соціальне життя такої культури — ієрархічне, відносини ж різних ієрархічних верств суспільства визначаються приватно правовими нормами. А оскільки тут культура чистої особистості, то підпорядкування не може бути абсолютним, але тільки фізичним, та й фізично не повним; духовно ж, ідеально, принципово підлеглий вільний і зовсім рівний з пануючим перед абсолютною дійсністю духу.

Це значить, що підлеглий не є раб, тим більше не є раб «по природі», але є тільки кріпак. І таким чином, тип виробничих відносин даної культури складається з натурально-кріпосницького господарства, що функціонує за допомогою ремесла для чисто споживчих  цілей.

Навіть ті, хто лає християнство за зв'язок із кріпосним правом, звичайно не розуміють усієї глибини і невблаганної історичної логічності цього зв'язку.

Середньовічний абсолютизм духовного життя є абсолютизм особистісного буття. Але особистості, а також і її волі не заважає ніяка матеріальна залежність. Навпаки, якщо брати людську особистість як таку, то вона в силу свого відпадання від абсолютної особистості і занурена в потік становлення часу завжди буде в залежності від стихії матеріального становлення; і ця залежність викликана не тими або іншими випадковими обставинами історії, які можна перебороти в результаті тих або інших людських зусиль, але викликана нерушимими трансцедентальными умовами людського існування, поки це триває на землі, в часі. Тому, міркує феодальна свідомість, прикріплення виробника до землі є тільки логічно-необхідний результат розуміння людської особистості саме як реальної людської особистості.

Її нічого звільняти, тому що, по-перше, вона і без того вільна (тому що справжня свобода особи є воля не матеріальна, а духовна), а по-друге, її і неможливо звільнити (тому що людськими зусиллями не дано перебороти первісний гріх, що є задачею всієї світової історії).

Тому дійсне середньовічне, неліберальне християнство ніколи і не обіцяло матеріального звільнення, вважаючи останнє шкідливою і наївною, мрією. Воно думало, що воно звільнило людину духовно, позбавивши її від «язичеської мерзенності», і в цьому відношенні воно чітко відрізняло духовно вільного кріпака від античного раба, що був не людиною, але річчю і був рабом «по природі». Церква цілком згідно зі своїм вченням могла купувати і продавати кріпаків, розуміючи, що вона торгує не самою людиною, але лише її прикріпленням до землі.


Для феодалізму простим і очевидним потрібно вважати її  природність, її близькість до цілісної особистості людини, коли вона ще не захоплена лихоманкою капіталістичної системи.

«Докапіталістична людина — це природна людина,— пише В. Зомбарт (Буржуа. Етюди по історії духовного розвитку сучасної економічної людини. М., [1924], 7),— людина, якою її створив Бог, людина, що ще не балансує на голові і не бігає на руках (як це робить економічна людина наших днів), але твердо стоїть на землі обома ногами і на них ходить у світі».

 Людина тут ще не втратила свого живого і природного відношення до речей, до природи, до історії. Вона не переводить усі цінності в людський суб'єкт, але бере останній без усякого перебільшення, без всякого обожнювання й абсолютизації, таким, яким він реально існує у своїй фактичній зв'язаності й історичній обумовленості. Така людина не підлегла економіці, але підкоряє  її  собі.

Основна особливість докапіталістичного способу мислення — це робити тільки те, що необхідно для життя. Для Хоми Аквінського економічне життя існує в міру добування необхідних засобів існування відповідно положенню людини в суспільстві.

Сеньйори жили повною чашею; вони займалися війною, полюванням, турнірами, жінками; вони жили зовсім не по доходах; ніяка раціоналізація господарства з метою збільшення прибутку ніколи їм і не снилася; і якщо потрібні були нові засоби, вони витягалися із селянства шляхом позаекономічного примуса. Народна маса жила, звичайно. інакше. Однак в одному відношенні це життя було тотожно з панським: воно було засноване на ідеї життєвої необхідності, що у даному випадку перетворювалася в ідею їжі. Гроші не могли мати отут самостійного значення. Гроші, учив Хома Аквінський, існують для того, щоб їх витрачати (Зомбарт. Указ. соч., 8). Оперувати грішми — це брудне заняття, аморальне заняття, і шляхетний сеньйор їх нехтує.


Визнання матеріальної залежності людини в її земному житті вело також до слухняності перед історично сформованими установами. По вченню Хоми Аквінського, кожен повинен жити відповідно своєму станові. З цього боку феодалізм є завжди традиціоналізм і відсутність ідеї прогресу. Це дуже стабільна і споглядальна система.

Тут свідомість людини спрямована в особистісні глибини буття, своє і чужого; і відсутність розвитої господарської діяльності, нерозвиненість розуму і примітивність техніки і всього культурного життя цьому тільки сприяли. Феодальна людина не тому не мала розвиненої техніки, що вона була забита релігією, але тому, що вона не покладалась на зовнішній прогрес, метою була внутрішня робота націлена на спасіння своєї душі.

І не тому тут мало прогресувала наука і люди були неписьменні, не знали дійсної медицини і санітарії і при кожній епідемії мерли як мухи, що вони були гірше сучасного культурного європейця, дурніші нього і нижчі нього. Але це було тому, що наука не потрібна цілісній особистості, що грамотність в абетці — справа занадто маленька для глибин духовного життя особистості, що вмирати в хворобах, убогості і бруді не тільки не заважає порятункові душі, але скоріше сприяє йому, тому що цим розвивається в людині свідомість її незначущості і, отже, смиренність перед абсолютною особистістю.

Тому-то з феодальної точки зору і є нісенітницею всяке «звільнення» людини, і воно, строго говорячи, заперечує весь економічний, художній і науково-технічний процес. Неможна звільнити совість. Хіба совість може не бути вільною? Совість тільки в одному випадку може бути невільною — це коли вона затемнена, тобто коли вона не судить з погляду абсолютної особистісної, а судить з погляду безособової матерії та речі. Але саме християнство в цьому відношенні зробило людину вільною, відкривши йому досвід абсолютного-особистісного буття. Отже, максимальна воля, яка можлива, уже людині дана. Всі інші «волі» є тільки нове знеособлення і поневолювання, є тільки поклоніння сатані.

Отже, зрозуміло, що християнство починає падати з тих пір, відколи починає падати феодальне кріпосництво, і що кріпосництво падає з того моменту, з якого християнський абсолютизм починає ставати лібералізмом.

                  Найкоротша формула

а) Досвід абсолютної особистості є досвід певного божества, що носить певне ім'я, єдине на всю вічність і абсолютно незбагненне. Оскільки таке божество мислиться як абсолютна даність, вище людини і вище самого світу, то весь світ і людське може бути тільки тим чи іншим його проявом, а істина філософія, оскільки вона є любов до мудрості є – богослов'я.

Звідси основний напрямок людської думки – це богослов'я. Патристика.

Живопис отут повинний бути іконописом, архітектура повинна бути храмовим будівництвом, музика — церковною, культовою музикою, поезія — богослужінням.

б) Можна сказати, що середньовічне християнство в загальному стоїть не на ідеалістичній або романтичній, але на чисто виробничій позиції.  Продуктом виробництва тут є тільки особистість і душа, а під додатковою вартістю слід розуміти входження цієї душі з тимчасового буття у вічне. Середньовіччя трактує своє виробництво як порятунок душі і цій меті підпорядковує всю свою життєву практику.

Той самий принцип, ( тобто віри в абсолютну особистість ) що у відношенні душі вів до порятунку душі, у відношенні тіла вів до ідеї необхідного достатку, у відношенні праці — до ремесла, у смислі виробничих відносин — до кріпосництва, цей же самий принцип у мистецтві вів до культової, сакральної творчості,  а від філософії вимагав богослов'я.


Специфічні риси філософствування:

Традиціоналізм та ретроспективність. Біблія не просто "Книга книг”, сама істинна і сама давня, вона стає відправною точкою і мірою оцінки будь-яких теорій.

Оскільки Біблія сприймається єдиним повним збірником законів і повелінь Бога, особливе значення отримує екзегетика – мистецтво правильно трактувати і пояснювати положення Заповіту. Критерієм істинності вважалась відповідність духу і букві Біблії. Склалася складна ієрархія авторитетів: тексти Євангелій, тексти апостольських послань, біблейських пророків, вчителів і отців церкви. Текст став початком і кінцем будь-якої філософської теорії.

Характерна тенденція до наставництва, вчительства. Це сприяло загальній установці на цінність навчання і виховання з точки зору наближення до спасіння, до Бога.

Головна риса середньовічного вчителя – енциклопедичність, яка підкріплюється віртуозним знанням тексту Святого Писання і правил формальної логіки Аристотеля для подальших висновків із священних книг. Виникають твори у вигляді "суми” знань: "Сума теології”, "Сума проти язичників”.

                               Патристика. І – VI ст.

Відкрити ідеї християнського віровчення язичникам, "прокласти міст” між християнською вірою і грецькою філософією, пояснити співвідношення між вірою і знанням – Климент Олександрійський (150 – бл.215).

Оріген (бл. 185 – 214) – спроба систематичного пояснення християнства в категоріях грецької філософії, робить спробу критичного аналізу Біблії, трактуючи її алегорично (метод екзегетики).

4 ст. – Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Нісський, Іоан Златоуст – дискусії того часу (про Святу Трійцю, особу Спасителя)  ставили світоглядні питання буття і небуття, сутності і існування, часу і вічності, логіки історії.

Августин Блаженний (354 – 430 рр). Проблема віри та розуму.

Людина є розумна душа, яка користується земним тілом.. До Бога людина йде шляхом пізнання (богопізнання), використовуючи теологію і філософію; інший шлях – через віру, яка проявляється у волі людини. Воля дозволяє наслідувати у житті того, кого вона почитає – Христа. Тому воля і віра, які ведуть людину по життю, набагато вищі за розум, який часто відірваний від життя, схильний до помилок, недостовірний.

Бог у концепції Августина є абсолютне і найвище буття. Він не просто дав початок світу, але й увесь час підтримує і зберігає його, а отже, творить і керує ним безпосередньо.

Визначити понятійно сутність Бога, за Августином, нереально, тому що жодна назва чи мовний вираз  не можуть її відтворити. Про Бога можна швидше сказати те, чим він не є, аніж те що є. Правда, він допускає, що певні атрибути Бога, які зберігається у Його сутності ми все ж можемо окреслити. Головні серед них: Великий, Благий, Всеблагий, Істинний, всемогутній, Всезнаючий.

На основі цього він формулює свої три способи доказу буття Бога.

Перший знали уже греки. Світ представлений як градація ступенів досконалості, а світ у його красі, гармонії і порядку міг бути створений тільки істотою, яка сама є вищою. Досконалістю та мудрістю.

Другий теж відомий грекам, називається "згода людства” і полягає в тому, що влада істинного Бога така, що від розумних істот її не можна ні приховати, ні применшити чи зігнорувати повністю. Вони врешті-решт, її збагнуть і визнають. Третій доказ ґрунтується на розрізнені ступенів блага, його градації, коли ми йдемо від нижчого і поступово приходимо до вищого блага або ж до Бога.


Антропологія. Душа наділена трьома головними атрибутами від самого початку людського існування: пам’яттю, розумом і волею.

Акт волі передує з необхідністю акту пізнання та знання. Найвищим виявом волі є віра, до того ж, у Августина йдеться не просто про волю, а про свободу волі. Він вважає, що свобода є власністю волі, коли вона уникає зла і спрямована  до Бога. А отже, життя людини буде настільки досконалим та морально довершеним, наскільки вона прилучиться до найвищого морального джерела, яким є Бог.

Зло не існує, реально його можна трактувати лише як відсутність добра. Тобто метафізичною основою зла слід вважати недосконалість, незавершеність, неповноту буття всього існуючого. Причиною неповноти є творення світу Богом "з нічого”, а також людська воля, яка є свободою. Саме у процесі вільного вибору людина здійснила гріхопадіння, бо пішла проти волі бога. Зло в даному випадку є "уникненням” добра, отже воно знаходиться не в людині, що вийшла із рук творця, а стало можливим у часі внаслідок свободи волі, можливості вільного людського вибору. Без допомоги людина не може вибратись з цієї ситуації. 

                                  Схоластика.

Алкуін (730 –804) "Діалектика”. Іоанн Скот Еріугена (810 – 877) – створив першу цілісну філософську систему, батько схоластичної філософії. Ансельм Кентерберійський (1033 – 1109), проблеми теології, так званий онтологічний доказ буття Бога: поняття (ідея) Бога як Абсолюту перебуває у нашій думці, а отже, мусить також існувати в дійсності (позиція реалізму). Інший доказ: усе створене має свою останню і найвищу причину. Ця причина і є суттю існуючого, ми ж називаємо її Богом. Росцелін (1050 – 1122), представник номіналізму: лише одиничні речі мають реальний онтологічний статус Роди і види не є речами, це спільні назви, тобто слова, абсолютизує чуттєвий момент пізнання. Св.Трійцю тлумачить як три окремі особи, три Бога, а не про одну божественну субстанцію ця троїста доктрина була визнана єретичною на соборі 1092 р.  П’єр Абеляр (1079 – 1142) доводить необхідність логіки (діалектики) у теології, саме логіка стає визначальним засобом усіх богословських диспутів. Відома його формула – "пізнати і зрозуміти”, навіть наводить слова із Св. Письма "хто швидко вірить, легко помиляється”.

Тома Аквінський (1225 – 1274).

Проблема розуму і віри. Розрізняє те, що підвладне розуму і відкривається тільки вірі, а тому розмежовує два роди істин – істини розумні і істини надрозумні. А тому філософія і теологія отримують свій самостійний автономний статус, свої завдання та цілі. Робить висновок про те, що істини розуму й істини надрозумні реально мають найвищу основу – Бога, який власне і є їх спільним джерелом, тобто вони сходяться в єдиній точці – пізнанні Бога.

У "Сумі теології” формулює 5 доказів буття Бога, які ще називає шляхами сходження до розуміння Бога. Вплив Аристотеля очевидний, зокрема перші три містять засади принципу причинності, які були йому відомі. 1) "доказ від руху”. Все, що рухається мусить мати причину, а отже повинен бути Першорушій, який є початком необхідним та непорушним. Такою діючою причиною є Бог. 2) основується на трактуванні суті поняття "діюча причина”. 3) зі співставлення понять можливості і необхідності. У світі існують речі, які можуть бути, а можуть і не бути, але повинно існувати щось таке, буття якого є необхідним. 4) за ступенем досконалості. Повинні десь існувати найвища досконалість, добро і краса. Ними може бути наділений лише Бог. 5) теологічний. Світ побудований на розумних засадах і в ньому тотально реалізовано принцип доцільності, який не є випадковим, а виявляє Боже втручання у світ, керування ним.

Вчення про душу. Принципом і джерелом фізичного і духовного життя людини є душа. Саме вона забезпечує розумність, здатність відчувати, усі духовні процеси, а також те, що "перша матерія” у ній взагалі перетворюється в обдароване фізичними та хімічними силами людське тіло. Душа безсмертна, її сходження у тіло відбувається при народжені людини і з цього часу духовне та тілесне становлять у ній єдине ціле. Виступає проти ототожнення душі і тіла, але й вважає, що душа як духовна і субстанційна основа буття людини, реалізує себе саме завдяки тілу.  Про функціонально душа може виступати у різних якостях: бути інтелектуальною, вегетативною, рослинною та чуттєвою. Тому прагнення людини до добра. До вищого, духовного визначає сенс її буття і людина на ієрархічних сходинках живих істот займає найвище місце. Моральність особистості всеціло базується на любові до Бога та ближнього. Осягнення цієї мети є вищим моральним ідеалом кожного християнина, до якого він і повинен прагнути.

Філософія Відродження

 Відродження характеризують як епоху відносно нетривалу, тобто воно не було єдиною реальністю культури. Ренесанс являв собою течію в культурі, яка могла бути більш-менш впливовою, могла безумовно панувати, але ніколи не стала єдиною.

Культура відродження наслідувала дохристиянські ідеї та образи, але і християнство не могло не залишити свій слід на ній. Тут життєвість язичництва і християнське смирення доповнювали одне одного, їх поєднання породжувало ідеали гармонії і рівноваги.

Часові і просторові рамки ренесансу досить нестійкі. Зароджується в Італії в ХІV cт. Хоча є точка зору, що його риси з’являються ще в ХІІІ ст. вплив Відродження відчувається до ХVІІ ст. В Італії – це ХІVст – перша пол. ХVІ ст., для іншої частини заходу – переважно до кн. ХVІ ст. При цьому далеко не у всіх західних країнах Відродження стало панівною чи хоча б найбільш впливовою течією. Такого розквіту як зазнала Італія не було ніде. Досить впливовим було у Франції, дещо менше – у Німеччині і Англії. Інші країни менше відчули цей вплив.

Сам термін "Renissance” був введений мислителем і художником цієї епохи Джорджо Вазарі. Так він назвав період з 1250 р. по 1550 р. – час відродження античності. В подальшому зміст терміну еволюціонував. Відродження стало означати емансипацію науки і мистецтва від богослов’я, охолодження ставлення до християнської етики, зародження національних літератур, прагнення людини до свободи від обмежень католицької церкви. Тобто Відродження, по суті стало означати гуманізм.

У середні віки людина співвідоситься з Богом, а у відродженні з природою.

Характерною рисою ренесансного світогляду є пантеїзм – уявлення про божество як природне начало, як природу у її вищій концентрації (витоки ще з античності). Пантеїстичне трактування Бога веде до того, що Бог стає ближчим людині (Бог злитий зі світом, він одухотворює світ). Тому світ приваблює людину. А осягнення світу, наповненого божественною красою, стає однією із головних світоглядних задач епохи Відродження.

Це пояснює специфічний погляд на людину як на мікрокосм, малу подібність макрокосму. Людина – істота, яка співвідноситься зі світом (а не з Богом), занурена в нього і начебто не відає про гріховність, спасіння. Вона сама задає мірку своїх вчинків. Ця риса світогляду була виражена ще в античності Протагором: "Людина є мірою усіх речей”.

Світогляд ренесансу прийнято називати гуманізмом (від лат. – людський, людяний). Гуманізм не зводиться просто до любові до людини. Саме суттєве в ньому – це спрямованість людини на саму себе. Для гуманістів людина є вищою реальністю, її головне життєве завдання – "олюднити себе”, стати людиною в усій повноті своєї людяності.  Ідеалом людяності для них є антична людина (яка була язичником), звідси роздвоєність відношення. Це знайшло своє відображення уже у попередників гуманістів – Д.Аліг’єрі "Божественній комедії”.

Гуманізм Відродження виявився у поклонінні розуму як головного засобу пізнання. Тобто визнається панування розуму над світом, а отже віра у всезагальний і безкінечний прогрес.

Разом з цим, поетизація людини і всього людського сприяли естетичному сприйняттю дійсності, виховували пристрасть до прекрасного і піднесеного. Гуманізм не заперечував, що людина створена за образом і подобою Бога, і разом з тим, стверджував право людини на безмежну творчість. Саме у творчості, вважалося, повинна проявитись божа подоба людини. Творчість була спрямована перш за все на саму людину. Самопізнання і самовдосконалення – такі головні ідеї ренесансного гуманізму.

Гуманізм Відродження антропоцентричний на відміну від античного світосприйняття – космоцентричного. При тому, що гуманісти сприйняли античну ідею про божественність людини, але розуміли це по-іншому. Греки розрізняли божественність богів і божественність людини. Гуманісти їх ототожнювали.

Для греків людина може бути божественною, але може бути і нікчемною. Початково вона на одному полюсі герой, на іншому – раб. Гуманісти не розрізняють людей на онтологічно кращих і гірших. Усі прояви людини перш за все людські, а потім хороші чи дурні.

Гуманісти, як правило, не виступали про релігії. Але підносячи людину, роблячи з неї подобу титана, вони відділяли її від Бога, якому відводилась роль творця, який не вміщується у життя людей.

Людина стала релігією ренесансного гуманізму. Виступаючи за звільнення думки, свідомості мислителі ренесансу обгрунтовували індивідуалізм, який ставав характерною рисою епохи.

Гуманісти – вчене співтовариство, занурене в античні штудії. Це були вихідці із духовенства, університетських викладачів, найбільш освітченої частини міського населення. Але це не означає, що рух гуманістів ламав рамки соціальних станів, його надстановість носила вчений, кабінетний, стилізований характер.

Стилізованим і театральним було саме життя: вчені бесіди-діалоги, обмін листами, бенкети (уподібнене до античного способу життя). Орієнтація на дозвілля пояснюється тим, що гуманістичний умонастрій не був і не міг стати повнокровною реальністю. Навпаки, характерно – усвідомлення своєї елітарності. Обраність – через причетність гнозису (знанню). Істина відкривається лише посвяченим, тобто тим, хто володіє латиною. Раніше через латинь служили Богові, тепер – самим собі; був клір і миряни, тепер – вчені мужі і неуки (невігласи).

Ренесансна людина прагнула знання і пізнання, але не для наукового знання, а для магічного тайноведіння. Наука є об’єктивним знанням, де людина виносить себе "за дужки”, усуває себе, тому ренесанс з його індивідуалізмом не створив науки.

Хоча не можна однозначно стверджувати, що науки не було, шляхи її становлення були нелегкі: переслідування церкви, інквізиція. Оскільки специфічною рисою світогляду епохи було поєднання раціоналізму та містицизму, це відбилось на стані науки.

З одного боку, це вчення М.Коперника (1473 – 1543) про геліоцентризм, Дж. Бруно (1548 – 1600), Галілео Галілея (1564 – 1642), М.Кузанського (1401 – 1464), на думку якого сутність людської особистості є вираження нею всезагального, тобто Бога.

З іншого боку, не в Середні віки, а саме в епоху Відродження досягають небувалого розквіту алхімія, магія, астрологія, заклинання духів і т. п. За такі заняття інквізиція засуджувала, але разом з цим астрологами були папи – Іннокентій VІІІ, Юлій ІІ, Лев Х, Павло ІІІ.

Якщо судити по тодішній літературі, то інтриги, авантюризм, розбещеність досягають масштабів, що панували в часи Римської імперії.


Епоха Відродження не створила великих філософських систем, а філософська творчість розгорталась в основному у формі "осучаснуваного пригадування”, вона обґрунтовувала ідею довіри до природного людського розуму, заклала основи філософії, вільної від релігійно-світоглядних передумов.

Протягом усього середньовіччя панували уявлення про те, що земне життя людини не має самостійної цінності, що воно тільки підготовка до життя загробного. Саме проти цього протиставлення природного і божественного спрямована творчість поетів-мислителів Італії Данте і Петрарки, які проголосили ідеї гуманізму.

Данте (1265 – 1321), синтез поезії, філософії та теології, не заперечує вчення про творіння світу. Оскільки природа людини дуальна, то людина є середньою ланкою між тлінним (кінечним) і нетлінним, а тому у неї двояке призначення до двох кінечних цілей. Одне призначення дасягається тут у земному житті і полягає у вияві власної доброчинності, друге – досягається лише посмертно і за сприяння Божественної волі. Двом цілям відповідають два шляхи: шлях філософських настанов і шлях настанов духовних, які перевершують людський розум. Данте вчить про свободу людської волі, яка лежить в основі особистої відповідальності за скоєне, яка визначає гідність людини.

Петрарка (1304 – 1374). Гуманістична програма полягає у вихованні нової людини, наділеної "гуманітас” – здатністю здійснювати доброчинні вчинки. Вона не дається людині від народження, а формується освітою і життєвим досвідом, вона є результатом праці душі, а також результатом вивчення гуманітарних дисциплін (граматика, риторика, філософія, етика).

Н.Кузанський (1401 – 1464). Розробляє метод вченого незнання, який є усвідомленням структурної диспропорції між конечним людським розумом і безкінечністю, в яку він включений і до якої прагне. Конечний розум наближається до безкінечного, до Бога, осягає його як єдність протилежностей. Кінечні речі потрібно розглядати у зв’язку з цілим, з безкінечністю. Кожна річ, в тому числі і людина містить у згорнутому вигляді увесь світ, як мікрокосм. Але людина є мікрокосмом і на іншому рівні. Володіючи розумам і свідомістю, вона включає в себе образи усіх речей, як дійсних, так і можливих. Людина призначена для творчості.

Прагнення знайти фундаментальні основи для визнання самоцінності земного життя людини ставить питання про місце людини у космосі, про її фізичні і смислові зв’язки зі світовим цілим. Поки світ залишався геоцентричним, людина мислилась безсумнівним центром усіх зв’язків світового цілого. Становище змінюється після виступу Н.Коперника (1473 – 1543), який замінив геоцентризм на геліоцентризм.

Дж. Бруно (1548 – 1600), приймаючи геліоцентричну концепцію, йде далі, позбавляючи і Сонце статусу центра всесвіту. По відношенню до безкінечності безглуздо питати про центр. Він – ніде і він скрізь. Безкінечний всесвіт є породженням безкінечної божественної сили. Життя в тій чи іншій формі характерне усім природнім речам. Розумне життя повинне бути не тільки на Землі. Людина повинна усвідомлювати неминучість особистої смерті. Проте очікуючи смерть неможна бути лінивим, тому що ми призначені для творчості на основі пізнання.

Еразм Ротердамський – противник філософії аристотелево-схоластичного типу, зосередженої на проблемах логіки, метафізики, фізики. Для нього філософія знання типу сократівського, це мудре розуміння життя. Християнська мудрість не потребує силогізмів, її можна почерпнути з Євангелій, послань ап. Павла. Потрібно повернутись до витоків християнства, здійснює перекоад і критичне видання Нового Заповіту, опубліковує праці отців церкви, критикує духовенство і церковні порядки, прагнучи звільнитись від влади церковного авторитету. Шлях земного життя вказаний Христом, на його думку, простий: щира віра, милосердя без лицемірства і чиста надія. Визнає свободу волі, а тому вступає в полеміку з Лютером, який очолив протестантизм.



Просмотров: 3041 | Добавил: Самисусами | Рейтинг: 1.0/1
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *:
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz