Філософські нариси – Проба
пера
Один день із життя Нео-студента
Додивившись «Матриця – Перезавантаження» до того місця де Нео дістає комп'ютерний диск з книги Жана
Бодрійяра «Симулякри і симуляція» Він підвівся від згаслого монітору і
несамохіть зупинився біля нічного вікна де в темряві світилися і чорніли, світилися
і чорніли вікна, вікна, вікна... Світи у вікнах теж готувались до
перезавантаження і поступово гасли кластер за кластером проходячи
переформатування темрявою.
Зранку Йому здалося, що Він уже прокинувся і з дитинства набридлий
незнайомець глянув на Нього з дзеркала, проте сьогодні сподобався Собі недуже.
Як завжди, на столі чекав залишений мамою сніданок і Він неспішно
відправив його в мікрохвильовку. Й сама ця
піч, а точніше цей аналог вогню і печі, їх симулякр навіяли настрій вчорашнього
фільму. Чудовий функціональний монстрик грішив програмкою: щоразу окрайєць
хліба пересмажувавсь, або ж мука змодельована трійочником несла генну помилку,
або й сам цей трійочник був чиєюсь „помилкою молодості”, посміхнувся Він собі,
обпікаючи губи плавненим сиром.
Одягаючись, автоматично захопив окуляри. В дощовий день вони були трохи
зайві, проте ж мода вимагає, тож треба фукціонувати, та й очі вже звикли до
темряви, аби тільки не доводилось часто знімати – боляче.
Бусик „Богдан” завантажений на половину від своїх тарифних можливостей,
приємно розгойдував у такт звуків із плеєра та гул мотору, а реклами за мокрим
склом зливались із напівсонними перехожими, і вони були ніби живими
продовженнями цих реклам, або навпаки, реклами були напівсонним продовженням
цих перехожих, хіба розбереш хто кого?
Зійшов на Сінній, проте до чого тут сіно так і не міг утямити, може тому,
що в бусику двісті п’ятдесят коней? Тільки вихлоп у нього нафтою, а не сіном, тож
хіба розбереш? Посміхнувся і побіг до Універу, краще б його назввали
універмагом, було-б справедливіше, бо він справді чудесний.
Лекцію слухав у супроводі „Арії”, трохи повертає до реальності, а то
можна захопитися і професор загрузить по повній програмі. Взагалі то вся
навчальна програма добряче форматує мізки, краще б у когось закохатися, або
чур, ще хто зна, що краще і так усе надто заплутано, програми, почуття,
почуття-програми, хіба розбереш? Запусти не зупиниш, а підвисати на всих цих
архаїзмах немає часу.
На друге, практична з інформатики, і Він нарешті мав нагоду переглянути
пошу, вже кілька днів чекав замовлення від якоїсь напівросійської, чи
напівштатівської нетконтори замовлення на 3D графіку, а ті так і мовчать,
а обіцяли, чи може кинули, хіба їх розбереш? Клята гіперреальність, тут до дошки
викликають і мобіла побігла на вібродзвонику аж розгубився. Відбив виклик і
проімітував свою студентську грамотність, здаєтсья номер пройшов, хоч і не
п’ять балів, проте жива і чесна симуляція, як там казав Шекспір: усе життя –
реалетішоу? Та хіба розбереш, де реалеті, а де шоу? Звонила Вона, краще б
скинула есемеску, як не розуміє, що пара і так екстрім.
Нарешті Він і Вона йшли вулицею і вдихали запахи прілого листя і приємний
дим від її цигарки, скільки не питав каже, що це модно, а отже потрбно
фукціонувати, програму курця вже запущено і реалеті вимагає свого шоу. Вона
сучасна. Вона говорить, що свобода від свободи є справжнє задоволення.
Задоволення від зникнення самого бажання. Бажання зникають, через їх реалізацію
іще до самого виникнення. Упереджене, вгадане бажання є чистою насолодою. А саме
вгадування своїх бажань варто доручати професіоналам по їх задоволенню.
Він їй довіряв. У справах почуттів, за допомого жіночого інстинкту, вона
справді профі. Один Його викладач говорив, що інстинкт – це сліпа програма дії,
а Вона говорить, що сліпота є спосіб зору і читає Кобзаря. Вона сучасна. Про
себе Він знав мабуть менше, А втім хіба розбереш? Всеодно ніяких орієнтирів немає
– Нео, Неостудент, Студент, ні просто студент, адже ніяких орієнтирів немає. Тож
він не Обраний, а може й Вона права, може віра у самого себе є сліпим зором? А
втім хіба розбереш?
Він повернувся додому, хотілося спати і з дитинства набридлий незнайомець
глянув на Нього із дзеркала, проте сьогодні Він сподобався Собі недуже.
Чижевський Владислав, гр. МЕ
Одна незмінна величина
Шість мільярдів - народжені з
криками, кесаревим розтином, штучним заплідненням; бажані й ненависні, улюблені
та одинокі; чорні, білі, жовті; нормальні і ненормальні, незрозумілі; діти,
підлітки, старці…
Шість мільярдів – серце
планети, пульсуюче, егоїстичне, вічно живе та водночас помираюче; кожна його
клітинка то тягне на себе ковдру, прагне бути сильніше, дереться вгору або
потрапляє до кров’яного русла та пливе за течією. Шість мільярдів – клейка
глина, з котрої будується Вавілонська вежа життя.
Шість мільярдів життів –
характерів, дій та бездіяльностей, сил волі та слабкостей. Шість мільярдів
дурнів та геніїв, брехунів, праведників і людей, котрі застрягли між цими двома
крайнощами. Шість мільярдів тих, хто шукає та розчарувався, хто бореться та
втратив надію. Шість мільярдів унікальних генетичних кодів і відбитків пальців,
однакових проблем і різних шляхів вирішення. Шість мільярдів сценаріїв фільмів,
які не мають жанру – сукупність відривків, періодів, котрі не піддаються
класифікації. Плівкова стрічка спогадів весь час стає довшою, кількість
павутинок зв’язку зростає, стрічка майбутнього коротшає. Кадр за кадром, фільм
життя досягає кінця, і глядачі ридають не від того, що їм шкода, що ти пішов, а
тому, що їм шкода себе, тому, що вони вже ніколи не будуть поряд з тобою. І
вони сидять в заціпенінні, вглядаючись в пустий чорний екран, котрий ще зовсім
недавно був наповнений яскравими кадрами твого життя.
Шість мільярдів смертей – не
має значення, через секунду або через піввіку, кожна з них така трагічна і
безглузда, а в сумі – всього-на-всього відновлення клітин того самого серця,
закономірний природній процес. Шість мільярдів спогадів – кожен неповторний. І
вони переплітаються один з одним, являючи собою тонку ниточку, котра зв’язує
двох людей короткочасною, як зіткнення на вулиці чи телефонний дзвінок з
помилкою номера, або вічною і значущою, як любов материнська, братська, дружня.
Деякі з цих шести мільярдів якорем прикріплені до свого місця, залишаються
нерухомою крапкою у сузір’ї душ, інші – кометами літають по небосхилу,
залишаючи довгі хвости, на їхню думку логічних, а насправді – хаотичних
переміщень.
Скільки людей особисто
встигає пізнати одна людина за своє життя? Ця кількість створює множину,
всередині якої знаходиться ще одна множина – тих, котрі дійсно будуть жалкувати
про те, що тебе більше немає, тих, котрі не забудуть тебе, не відправлять в
минуле. Така множина є в кожної людини: у когось – більше, у когось – менше.
Це – особиста галактика
людини, її підтримка і її руйнування, її досягнення та невдачі, її вороги і
друзі.
Шість мільярдів таких множин
перетинаються, змінюють свої розміри.
І коли екран твого життя
погасне, на його чорному, мовчазному полотнищі залишиться свідоцтво твоєї
нескінченності – декілька яскравих зірок, душі тих, в житті котрих ти був
більше ніж миттю, котрі не забудуть тебе ніколи, навіки незмінну величину.
Марія Зубашич, гр МЕ
|