Філософське коло
Навігація


Вхід


Лічильник


Календар
«  Ноябрь 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930


Реклама


Приветствую Вас, Гость · RSS 21.10.2017, 20:28
Главная » 2010 » Ноябрь » 21 » Конспект лекції до семінару 10-11 Від модерну до постмодерну
18:32
Конспект лекції до семінару 10-11 Від модерну до постмодерну
                   Постмодерн

Постмодернізм можна розглядати як новий етап у розвитку культури, літературознавчий напрям, як моду, набір методів аналізу тексту та світу, як стиль у мистецтві. Але передусім – це філософія, побудована на глибокому розчаруванні в самій ідеї історичного прогресу. Це нове бачення світу, пов’язане з постійною плюралізацією та ідеологізацією цінностей.

Народження постмодернізму пов’язане з кризою 60-х років, для якої були характерні масові молодіжні бунти, інтенсивний рух трудящих за свої громадянські права, протести проти війни у В’єтнамі, наявність ядерної загрози, що передчувалося людством у період холодної війни, наставання „омасовління”, деперсоніфікації, деіндивідуалізації людини, пов’язаних із поширенням масової культури, з перемогою НТР.

Недовіра до розуму та поглиблення критики – одна з основних тенденцій ХХ ст. Філософи франкфуртської школи (М.Хоркгаймер, Т.Адорно, Ю.Хабермас та ін.) чи не найпершими показали, що саме розумність , яка зробила людину людиною, є на цей час головною загрозою існування людини; наголошуючи на недоведеності будь-якого зв’язку розуму зі сферою моральних цінностей. Тобто, умовою виникнення постмодернізму став крах універсальних ідеологічних моделей та проективних (прогнозних) виявів свідомості.

Не реалізувалась і сама ідея прогресу, що розумівся як механічна еволюція історії, з подоланням суперечностей і співіснування протилежностей. У середині 70-х років сталася криза моделі розвитку зах. цивілізації.

 Людина в контексті постмодерністського бачення.

До ХХ ст. моделі світобачення людини завжди були впорядковані, тобто мали центр, вісь сенсу та розумно влаштовану систему властивостей і предметів. В античні часи таким центром вважали родову людину як міру усіх речей, за середньовіччя – Бога, у гуманістів відродження – це творча вольова особистість, у просвітників – розум, у ХІХ ст. – індивідуальність. Навколо центру групувалися цінності у вигляді бінарних опозицій: рай і пекло, розум і неосвіченість, добро і зло, прекрасне і бридке тощо, без яких картина світу не могла існувати.

У цій картині світу людина прагнула знайти своє місце, задане якоюсь людською першосутністю (homo sapiens homo faber homo volus homo ludens). Але в ХХ ст. стало зрозуміло, що ніхто і ніщо цього місця не гарантує.

Головним із структуротворчих елементів стало надання рівного права на висловлювання, яке навіть не потребує відгуку. Людина, річ, квітка, вода, кішка мають власну точку зору. Людина не над, а нарівні з усіма. Її вилучено з ієрархії, головне – рівність усіх.

Особливістю моделі сучасного буття є відмова від монізму уніфікації, тоталітаризму та заохочування множинності, вивільнення плюральності, спрямованість до хаотичності. Криза антропоцентризму – одна з основних тем ХХ ст. Сприйняття людини як незалежної  індивідуальності, невтомного працівника, творця цивілізації західного зразка лишається в минулому.

Витвором цивілізації розуму, що відмовилась від трансцендентного, духовного, стає одномірна людина, конформістський тип особистості, у якої відсутній моральний стрижень. Така людина щиро вірить, але не роздумуючи йде під гаслами дня, що з часом діаметрально змінюються. В такій людині фактично відбулося відчуження людини від її людської сутності. Відоме твердження М.Фуко про „смерть людини” означає відмову від певного образу людини, насадженого просвітницькими ілюзіями та надмірним антропоцентричним оптимізмом. Цей образ людини, в якому воля до влади, панування є провідною, де наявне прагнення перетворити світ згідно зі своїм розумінням і потребами, олюднити його, повністю розчинити в собі – різко критикується постмодернізмом.

Людина осмислюється ними як незавершена істота, пластична й непостійна; свідомість її відкрита, надзвичайно лабільна. Це людина з почуттям можливості, тобто її властивості ще не застигли в межах чогось одиничного, конкретного, вони перебувають у стані перманентного акту творення. Така людина відкрита, нестала, вона може спілкуватися із людьми протилежних поглядів, характерів. Ця людина знає, що може стати всім, і це знання оберігає її від егоцентризму, від вбивчо серйозного ставлення до особистих думок та вчинків, яке притаманне людям, замкненим у „в’язниці характеру”. Мінливість – внутрішня константа такої людини, її єдина властивість. Але це не ті зміни, що нівелюють особистість, поглиблюють відчуженість, розширюють декаданс. Прикметною здатністю людини без властивостей є тлумачення життя не стільки як необхідність, скільки як можливість. Такій людині притаманний дар іти „поряд з собою”, не рахуючись із примхами своєї натури. Життя для неї – не сцена для самовиявлення, а калейдоскоп подій, який створює безліч можливостей при кожному повороті. Світ – це „великий дослідницький центр”, де випробовуються і заново  створюються кращі людські форми. (Р.Музіль „Людина без властивостей”).

Для визначення сутності сучасної людини М.Мамардашвілі вводить поняття „розмірність людського можливого”. Це поняття означає, що сутність людини можна розуміти не як потенційну безкінечність, а як актуальну безкінечність. Це не те, що існує як приховане, раз і назавжди дане, а те, що постійно змінюється, само складається людиною. При цьому людські можливості, здібності вдосконалюються, розвиваються – не лінійно, а у відповідні періоди, як правило, кризові, коли формується нове світосприймання.

Питання людської сутності, підвалин людського існування є постійно відкритим, історично проблемним. Вивчаючи його сучасна філософія відмовляється від орієнтації на абстрактне загальне й переорієнтовується на локальне особливе, виняткове людське життя. Сучасна людина має широкий простір для множинності виявів та продукування суті, зануреної в конкретно-історичну культурну практику. Пошук нової духовності випливає на базі синтезу раціональних та ірраціональних форм ставлення до життя, які були притаманні людству на ранніх етапах. М.Фуко в лекціях у Коледж де Франс говорить про духовність як внутрішнє зусилля людини, як намагання „видобувати себе зсередини” на основі певної системи цінностей. 

У ХХ ст. втратили цінність такі людські якості, як активність, воля, діяльність, цілеспрямованість, за допомогою яких вирішувалися життєві проблеми .саме життя вирішує питання, які з часом постають перед людиною, у контексті життя виникає багато нових можливостей, і людина, як космічна істота, що розвивається в єдності зі всесвітом, здатна відчути, осмислити та прийняти їх.

Світ, саме життя, починаючи з А.Бергсона, бачиться філософами як єдиний безперервний і необоротний потік, в якому спонтанно, творчо народжуються нові форми, зберігається унікальне й неповторне. Незважаючи на те, що в світі представлена нескінченна різноманітність індивідуальності, не припиняється оновлення соціуму, культурно-історичних центрів та периферій; життя зберігає єдність соціальної вічності та історичних часів.

Подібне світовідчуття можна зустріти у філософії пізньої римської античності, яка осмислювала духовну переорієнтацію людства на межі першого тисячоліття, коли гинула поганська цивілізація й зароджувалася християнська. Плотін, який очолював школу платоніків, зазначав, що якби зруйнувалсь яка-небудь суспільно-політична система – то не біда. „З'явилась би якась інша. Я нещасний, а ти щасливий. Ну й нехай собі. Значить у сіті існує гармонія. Я помру. Нехай. Зате народиться інший. Разом ми входимо в загальносвітову гармонію і становимо її симетрію”. Для людини ХХ століття відчуття непроминущого, вічного, надприродного в історії стало особливо гострим і пов'язується із сенсом, сутністю життя.

 

Постмодерністська модель світобачення

Гуманізація історії припускає насичення її над часовим, духовним. Якою ж є природа цього духовного, надприродного? Можливо, це нове повернення до принципів монізму? З одного боку, постмодернізм руйнує закостенілі форми, вже непродуктивні стереотипи культурної свідомості, й тим оновлює її, а з другого – у хаосі, постійній грі, іронізуванні, карнавалі та пародіюванні довго жити неможливо. Карнавал – це лише тимчасова, короткочасна резінтеграція ієрархізованого світу; вічний карнавал – уже смерть. Щоб жити, людина мусить мати мету, „світло в кінці тунелю”, сенс життя, що організовує навколо себе космос цінностей з хаосу. Людина залишається особистістю тоді, коли вона відчуває постійний духовний зв’язок з вічним, інакше вона занурюється в побутове, стає заручником повсякденності.

Новий етап у розвитку людства М.Бердяєв пов'язує з духовним розвитком людства, переорієнтацією духовної особистості на мета історичну суть, коли моя суть співвідноситься з суттю світу. Він пояснює, що нова Історія сприйняла свободу виключно як „індивідуалізм, як формальне право кожної людини і кожної сфери культури на самовизначення”, не усвідомлюючи в ім'я чого і для чого була здійснена свобода.

У російській філософії початку століття всезагальне розуміється як соборне, яке пов'язує абстрактні і чуттєві ,індивідуальні й соціальні начала. Від В.Соловйова до М.Бердяєва духовність розуміється як єдність одиничного морального розуму із соборним, із пріоритетом особистості над універсально-загальним, родовим, а любові над законом. За релігійно-містичною ідеєю Боголюдини у Соловйова приховується пошук нової форми духовності, ідеалів, здатних регулювати діяльність людства на принципах не насилля й культури.

Людство в цей час переживає процес зламу традиційних світоглядних цінностей і переходу до іншого типу духовності, заснованого на возз’єднанні індивідуального й універсального, земного і космічного, історичного та надісторичного. І коли наша свідомість досягає певного рівня, більшість проблем вирішується самі собою.

Пізнаючи світ за допомогою розуму, людина розкладає його цілісність на елементи, шукаючи схоже, повторюване або протилежне, а потім конструює з них штучну єдність. Таким чином за допомогою  розуму вона пізнає світ дискретно, а отже і неадекватно, оскільки втрачає одиничне, унікальне, неповторне. Сутність життя може бути осягнена в найнезначніших, з погляду практичного розуму, предметах і явищах, через враження та емоції, душевні поривання людини. Поняття головного і другорядного, істинного і хибного, реального і нереального, сенсу і безглуздя – умовні, відносні.

У „новій реальності” постмодернізму не діють логічні закони суперечностей. Якщо раніше людина орієнтувалася в реальності (природній, історичній, соціальній) та обумовлювала своє становище в ній, протиставляючи одне одному поняття, то в свідомості людини ХХ ст. руйнується і зникає система символічних протилежностей, сам принцип опозиції втрачає сенс.

Парадигмою постмодернізму стала „деконструкція” (демонтаж „сенсового центру” та бінарних опозицій) як своєрідна конструкція. Поняття „деконструкція” ввів у науку французький філософ Ж.Дерріда, котрий зазначив, що „деконструкція  - це не аналіз”, оскільки демонтаж якої-небудь структури не є регресією до простого, нерозкладного. Деконструкція – це не критика, не метод з набором правил та процедур, бо кожна „подія” деконструкції залишається одиничною. Зміст деконструкції Ж.Дерріда пояснює на прикладі перекладу тексту  з однієї мови на іншу. У будь-якого автора всі речення сконструйовані у відповідності з духом його національної мови. Іноземець при перекладі деконструює речення, розбирає його слова відповідно до духу чужої мови. Є деконструкція  по відношенню до мови автора, якого перекладають, та конструкція стосовно мови перекладача.

Дж.Сьорль, уточнюючи поняття „деконструкції” у Дерріда, дійшов до висновку, що воно спрямоване переважно на підрив логоцентричних тенденцій як тексту, так і світу, тому що освіт постає перед людиною ХХ ст. як текст, як система знаків, а що стоїть за ними, які реалії – нам, у принципі, невідомо. Серед численних стратегій деконструкції Сьорл виокремлює три основні: по-перше, підрив будь-яких бінарних опозицій – тому що у нас принципово не може бути критеріїв для розрізнення поганого і хорошого, прекрасного і потворного.

По-друге, деконструкція полягає в пошуку деяких ключових слів тексту, на яких тримаються текстові опозиції. Ці терміни суть ті точки в тексті, за допомогою яких нав’язується логоцентрична остаточна думка.

Третя стратегія полягає в тому, щоб звертати пильну увагу на маргінальні особливості тексту (такі, як вид метафор, що трапляються в ньому), адже такі маргінальні особливості – ключ до важливіших рівнів.

Зняття бінарних опозицій є питомою рисою постмодерністської свідомості. Постмодерністське мислення характеризується плюралізмом, еклектизмом, непослідовністю, уривчастістю описів, відсутністю єдиної позиції, єдиної контекстуальної мови; водночас постмодернізм наполегливо шукає цілісність у реальному житті, прямуючи до пізнання суті вічного, духовного, здатного захистити унікальне, індивідуальне.

Домінантою сприйняття постмодернізму є безкомпромісне протиставлення класичним цінностям і, водночас, актуалізація минулого, „відродження” давніх епох, що виявляється насамперед у цитуванні, у культурній, стильовій, лінгвістичній багатомовності.

Культура здавна знає прийом цитування, внесення в текст чужих фрагментів, що вже само собою змінює першооснови і спонукає до нових смилообразів. Як стверджує Ю.Лотман, „Євгеній Онєгін” О.Пушкіна побудований на прихованих цитатах. В.Ван-Гог, оперуючи цитатами з японського мистецтва, прийшов до нового стилю „модерн”. „Енеїда” І.Котляревського – чим не постмодерністський твір, на прикладі якого можна проаналізувати теорію деконструкції?.. Чому раніше цитатність, обігрування відомих сюжетів, уставлених естетичних конструкцій не зменшувала самобутності, оригінальності автора, а в постмодернізмі вказує на смерть автора, наголошує на вторинності витвору?

Річ у тому, що попередні епохи і стилі, такі як Ренесанс, бароко, романтизм та інші будувалися на принципі ієрархії, мали глобальний культурний контекст, в якому фрагменти й цитати відігравали вторинну роль і лише давали імпульс для нових смислообразів. На шлях самоорганізацій традиційні культури користувались фрагментами за законами цілісного культурного контексту, мали допоміжне значення. Сьогодні культурний контекст зазнав зрушень. Його окремі частини живуть вже не за законами цілого, ієрархії, а за законами демократичності, плюралізму, рівності всіх і всього. У постмодернізмі своєрідні етюди „на тему” нашаровуються один на одного, змішуються сюжети, реконструюється новий сучасний контекст через руйнування попереднього. Постмодернізм – це провокація вітальної спонтанності в процесах самоорганізації та саморозвитку. У цьому полягає його креативність.

Наприклад, цикл картин „Фрагменти” І.Чуйкова, який одним із перших серед радянських художників звернувся до принципів постмодерністської естетики, побудований на легко вгадуваних і на маловідомих цитатах культури. Найчастіше, це фрагменти орнаменту, ренесансної картини, чорно-білої репродукції, фрагмент витворів А.Матісса, П.Пікассо, П.гогена, Ж.Енгла, Л.Крахана, самого І.Чуйкова, офіційного гасла, обкладинки популярного журналу – і врешті-решт, фрагменти „реального”, ніби з натури написаного неба, тину. І завжди – без будь-якої ієрархії значення і цінностей, без підпорядкування якомусь керівному центру.

У картинах відомі цитати перероджуються у спогади про пережите, містифікування, що породжує і збуджує уяву. Відтворення свого світу з будь-якого „чужинного” матеріалу і є нашим буттям у реальності.

Численні запозичення, обігрування світів попередніх культур пов'язані також зі ставленням до художнього тексту як до першої реальності: культура, накопичуючись століттями, стала реальнішою за саме життя, вигадані герої та сюжети стають більш дійсними, ніж живі люди. Не текст існує за законам всесвіту, а світ за законами тексту. У одному з інтерв’ю Р.Віктюк сказав, що зараз життя краде у мистецтва та навколишньої дійсності, яка сприймається як частина культури, існує та оцінюється за естетичними законами. Тому культура, полишивши у спокої світ, звернулась до самої себе, почала освоєння нової реальності – реальності духу, котра стає сьогодні суто матеріальною. Самопізнання, само рефлексія культура на початку 90-х років виявилась також у розповсюдженні, коментуванні, автодокументуванні, у висуненні на перший план у літературі таких другорядних жанрів, як листи, щоденники або тексти, створені як стилізація під загальні тексти.

Постійне цитування минулих культур підкреслюється і назвами сучасних течій мистецтва, в котрих є префікси „нео”, „пост”, „транс”, „ультра”, „гіпер”, „над” (трансавнгард, неоекспресіонізм, гіперреалізм тощо). При цьому префікс „пост” у понятті „постмодернізм” зовсім не означає „після”, тобто, що це період у культурі, котрий прийшов на зміну модернізмові; навпаки, він вбирає в себе досвід модернізму, часто послуговуючись його прийомами. Постмодернізм – це не якийсь процес повторення, а процес аналізу, переосмислення, переробки всього напрацьованого людством.

Пародіювання як окремий випадок переосмислення має на меті ще й звернення в минуле (вибір творів мистецтва для пародій) і маніпуляцію змістом твору для створювання комічного ефекту. При цьому вартісність пародії визначається ступенем достовірності відтворення формальних ознак оригіналу. У постмодернізмі (колажі, цитуванні, пародіюванні минулих культур) завжди присутня ідея метафізичного, духовного, котра надає визначення суті абсурдності життя. Постмодернізм, розбиваючи попередню цінність витворів мистецтва, яку він вважає хибною і небезпечною, на фрагменти, створює нову цілісність на принципово іншій плюралістичній основі – у цьому його головна цінність.

Художник постмодернізму – люди, які мають високу освіту, здатні легк оорієнтуватися у серйозних проблемах та серйозно говорити мовами різних культур.

Як теоретична парадигма постмодернізм ствердився в кінці 70-х років, коли було опубліковано книгу Ж.-Е.Ліотара „La condition postmoderne”, що підбиває підсумок тривалим філософським дебатам стосовно цієї категорії культури.

Західноєвропейська філософія (Ж.Ліотар, Ж.Бодрійяр, Ж.Дерріда) з терміном „постмодернізм” пов'язує відчуття кінця ХХ ст., історії сучасності, реальності, яка поступилася місцем симулятивній „гіперреальності” моделей, кодів, симулякрів. „Агонія реальності” стала розумітися як аксіома сучасності. Ж.Бодрійяр („Реквієм за масовим икомунікцаіями”, 1972; „Символічний обмін та смерть”, 1976; „Про спокусу”, 1979) зазначає, що система масових комунікацій сучасного типу „фабрикує реальність” на свій розсуд. Єдина реальність наче не існує зовсім; реальність та істина стають множинними. За допомогою деяких однобічностей у визначенні фактів, без будь-якого фальшу можна створити різні, однаково обґрунтовані картини реальності. Є засоби і для підміни реальності. Сучасна технологія дозволяє „документально” відтворювати факти, предмети, процеси, явища, яких ніколи реально не існувало. Вивчення віртуальної реальності свідчить про те, що згодом людина зможе жити в тій реальності, в якій захоче, тобто „потрібну дійсність” можна буде створити і в свідомості людини.

Саме існування інформаційного суспільства поставило під сумнів протилежність реального і нереального, істинного та хибного. Несправжність, ненормальність, протиприродність, хаотичність, абсурдність сучасного життя спровокували підкреслено ігровий стиль постмодернізму. Коли митець розчаровується у суспільному бутті, в людській природі, він починає сприймати та показувати цей світ як низькопробний балаган, театр трагіфарсу. Зрозуміло, при цьому він задля виразності підкреслює гротескну банальність світу у своїх творах. Гра в постмодернізм деструктивна, спрямована на руйнування певних уявлень, настанов.

У ХХ ст. феномен гри та її значення в житті людства проаналізовано всебічно. Маргарет Мід у своїй фундаментальній праці „Культура і світ дитинства” довела колосальну роль гри в процесі переходу людини від стану суто біологічного до духовно-біологічного. Йоган Гейзінга у праці „Ноmo ludens” вичерпно обґрунтував тезу, що всі форми духовного життя людини мають ідеальну, цілісну модель. Пізнаючи світ, людина прагне побудувати ідеальну, цілісну модель Всесвіту. Поступово в ігрових тренуваннях з'являлись нові знання, чутливіша інтуїція, а це дозволяло щораз наближати ігрову модель до реального світу. Гра для людини не є самоціллю, гра – це шлях наближення до серйозного, що має корені в царині етики. Така гра є конструктивною, спрямованою на творчість, на ствердження чогось досконалішого.

Подібний тип гри має вияв і в постмодерністському мистецтві, однак домінує все-таки карнавальна деструктивність. У цьому є своя логіка: перед тим, як створити щось нове, підійти ближче до істини, необхідно зруйнувати непродуктивні стереотипи людської свідомості. Саме поняття „гра” в цей час замінює уявлення про раціональну дію. Гра, цілком поглинаючи людину, ламає стандарти і стереотипи сприйняття, втягує в процес творчості, дає змогу почути і зрозуміти іншого часто на інтуїтивному рівні. У цілому ж іронічний погляд, пародіювання, гра, карнавальність, головною метою яких завжди є спростування укорінених позицій за типом „праведники-грішники”, „довговічне-минуще”, „істинне-хибне” і т.д., - забезпечують об'єктивність оцінок, не дозволяють впадати у пафосність, тобто створюють передумови для наступного вибору.

Сучасна свідомість і „новітнє самопізнання” виявляються у гротескному, абсурдному, іронічному мистецтві.

Іронічна двозначність та двозначна іронічність правлять у царині постмодернізму. Це мистецтво – мистецтво бути несерйозним з того самого приводу, з якого були надзвичайно серйозними попередні покоління художників.

 Сьогоднішнє мистецтво, що об’єднує гру, інтелектуальну рефлексію і критичний коментар, віддзеркалює надзвичайно складний статус дійсності. 

  

Характеризирует постмодерн Іхаб Хассан, теоретик американської контр-культури ("Die unvollendete Vernunft: Moderne versus Postmoderne") 

1.     Неточність (прихильність до двозначностей)

2.     Фрагментація

3.     Де-канонізація

4.     Утрата "я" і "внутрішнього світу"

5.     Не-презентабельність і не-репрезентабельность

6.     Іронія (що виникає з перспективізму, а той, у свою чергу — із багатозначності)

7.     Гібридизація

8.     Карнавалізация (веселої багатобарвної релятивності)

9.     Перформанс і співучасть (енергія в русі)

10. Конструкціонизм, що має на увазі світ не даний нам раз і назавжди, але такий, що є процесом безперервної генерації безлічі конфліктуючих між собою версій

11. Іманентність, інтертекстуальність усякого життя, що є зв'язуванням сполучених значень.

Основні правила постмодерна, по Чарльзу Дженксу, одному з кращих сучасних істориків архітектури ("Die Postmoderne") такі:

Просмотров: 3820 | Добавил: Самисусами | Рейтинг: 2.4/10
Всего комментариев: 0
Бесплатный конструктор сайтов - uCoz