В постсучасну добу наукове пізнання зазнає швидких і значних перемін: змінюється роль науки в суспільному житті, змінюються форми і методи, завдяки яким вона переосмислює природу і суспільство, змінюються взаємовідношення науки з іншими формами суспільної свідомості. Бурхливі революційні зрушення в суспільному бутті поставили перед суспільною свідомістю ряд нових проблем, що зумовило переосмислення традиційних проблем: про сенс людського життя, про зв'язок індивідуальної людської долі з соціальною історією, про роль і місце людини у всесвіті, про можливість, межі і критерії пізнання природної і соціальної дійсності. Всі ці традиційно філософські проблеми стали об'єктом детального аналізу, з яким у різних варіантах виступив постмодернізм. Теоретиками постмодернізму є Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко (пізній), Ж. Дерріда, Р. Барт (пізній), Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, Р. Рорті, Ж. Бодрійяр. Деякі постмодерністи були філологами за освітою та письменниками (У. Еко), і це великою мірою визначило увагу до тексту, його художнього і естетичного характеру, рівноправності його елементів, які існують у вигляді мовних ігор.

Історично постмодерн означає перехід від нового (modern) до сучасності (modernity); він виступив опонентом філософських і культурних цінностей, які склалися в рамках раціонального менталітету XVIII ст. Епоха модерну має европоцентристский характер і свої витоки веде ще з античності (Ж.-Ф. Ліотар вважає першим модерністом Арістотеля). Основними параметрами модерністського суспільства слід вважати індустріалізацію, урбанізацію, індивідуалізм, секуляризацію, масовість, стандартизацію і спеціалізацію.

У теоретичній сфері найважливішими елементами проекту модерну є просвітницький розум (раціоналізм), фундаменталізм (пошук сталих основ і прагнення до визначеності і чіткості), універсалізм пояснювальних схем та узагальнюючих теорій. Для епохи Розуму характерними є віра у прогрес і безперервне оновлення, гуманізм, визволення, революція, тобто те, що постмодернізм заперечує і вважає небезпечним утопізмом.

У соціальному аспекті під «модернізацією», яка в загальнотеоретичному розумінні базується на ідеї внутрішньої здатності суспільства до якісної еволюції, в науці розуміють: сукупність різного роду економічних, політичних, правових, психологічних, культурологічних зрушень та перетворень конкретного суспільства у напрямку його саморегуляції; наближення соціальних і політичних систем та їх фрагментів до максимально можливого рівня їх розвиненості.

Явище постмодерну в соціально-історичному плані - це «культурна логіка пізнього капіталізму». В цьому відношенні постмодернізм виступає як «некероване зростання складності» (Ж.-Ф. Аіотар), під якою розуміється ускладнення буття людини у всіх сферах взаємовідношень з природою і суспільством, «ера безладдя, яке все більше посилюється, причому вона має глобальну природу» (Аж. Фрідман). Найважливішим фактором становлення постмодерну стала інформаційна культура. Вона обумовила перехід від виробництва речей (модерн) до виробництва знаків, символів, інформації.

Ціннісні орієнтації у постмодернізмі зовсім інші, ніж у модернізмі. Якщо модерн вважав основними цінності свободи (liberty), рівності, братерства, а також ідеал «досконалого суспільства» і «досконалої людини», то у постмодернізмі ними виступають свобода (freedom), різноманітність, толерантність і погляд на суспільство, де «всі автори і актори». На зміну традиційним, звичайним поняттям і категоріям постмодернізм пропонує свою термінологію. Його основними поняттями є плюралізм і деконструктивізм, які передбачають рішучу відмову від ідей цілого, універсального і абсолютного, від «гранд-наративів» («великих оповідей» і наукових описів), так само як і від аналітичних процедур пошуку сенсу. Тим самим створюється «провокативний» образ науки, котра вичерпала себе в необхідності доводити докази, звільняти від забобонів, легітимізувати знання в наукових експериментах, користуватися спекулятивною діалектикою.

«Через галузь первісного, яка поєднує людський досвід з часом природи і життя, з історією, з нашаруваннями культурного минулого, сучасна думка прагне відтворити людину у всій її само-тотожності — в тій повноті або в тій порожнечі, якою сама вона є; відтворити історію і час у тому ж повторенні, яке вони роблять неможливим, але до якого вони спонукають думку; і відтворити саме буття в тому, що воно є».

М. Фуко

Однак постмодернізм не відмовляється від нових «наративів» (від лат. narrativus - оповідальний), таких як перфоманс (perfor-manse) — мінливість подій, ситуа-тивність; симулякр (творчий монтаж імітованої реальності); ефективність (а не істина); мова і комунікація як джерело легітимації знань; актуальність завдань, котрі відносяться до «тут і тепер». Постмодернізм — течія інтелектуальна. Його інтелектуалізм веде за собою релятивне (відносне), ірраціональне, нігілістичне ставлення до досягнень культури. «Смисл не належить ні висоті, ні глибині. Все відбувається на

поверхні >>, — заявляє Ліотар. У такому ж ключі, з претензією на абсолютність, звучать й інші тези постмодерністів: «Ніщо не занадто»; «Забути!»; «Ніщо не гарантовано»; «Мовлю - отже, існую»; «На тому стою, але можу як завгодно».

Постмодернізм багато зробив для того, щоб звільнити мислення від спрощених схем, застиглих стереотипів, віджилих міфологій, обмеженості позитивістської картини світу, протиставивши їм творчу уяву, історико-філософську ерудицію, літературний талант, метафоричність. Разом з тим нищівна критика традиційних цінностей, норм і регуляторів ведеться для того, щоб дати місце новому образу споживача культури, для якого інформація - культова цінність. Тим самим постмодернізм проявив себе як потужна форма відчуження людини від цілераціонального проектування і соціальної дії.

ПРИНЦИП ДЕКОНСТРУКЦІЇ

Постмодернізм виник у лоні гуманітарного знання й аналітичної західної філософії, виявивши глибинні риси кризи класичного раціоналізму, сцієнтизму і гуманізму. Філософські джерела постмодернізму - феноменологія, структуралізм, герменевтика. Чіткість визначення концептуальних інновацій постмодернізму ускладнюється через компілятивність думки, ультрадіалектичні формулювання, безліч неологізмів, вишуканість стилю, тематичну ширину публікацій, метафоричність. Тим не менше основні контури філософського постмодерністського проекту окреслити можливо. Вони полягають у тотальній критиці класичного раціоналізму (фундаменталізму, об'єктивізму, істинності) і в переході до лінгвістичної парадигми філософії, заснованої на релятивізмі) суб'єктивізмі та анти-теоретизмі.

Основними засобами реалізації задуму виступають текст/контекст (нова мова філософії) і принцип деконструкції. Автор деконструкції Ж. Дерріда починає ревізію філософського раціоналізму зі зруйнування типології та ієрархії філософських проблем, які узвичаїлись і через те стали догмами, розмиває межі між філософією, літературою і критикою, урівнює (уподібнює) філософію і поетичну рефлексію. Постмодерністи вважають, що письменники, логіки, фізики, моралісти роблять одне і те ж — створюють і перетворюють системи опису об'єктів. Результатом цієї діяльності є нескінченні розмови всередині локальної спільноти відповідно до її традицій.

Деконструкція — найбільш радикальний метод філософської критики, для якої попередня філософія - це писемність. «Тільки те, що написано, дає мені існування, бо воно називає мене». Обґрунтовуючи свій аналіз роману «Мобі Дік» Г. Мелвілла, постмодерніст Р. Сальдівар заявляє: «Деконструкція не означає деструкції структури твору, не має на увазі вона також і відмову від наявних структур (у даному разі структур особистості і причинності), які вона піддає розчленуванню. Замість цього деконструкція є демонтажем старої структури, здійсненим з метою показати, що її претензії на безумовний пріоритет є лише результатом людських зусиль і, таким чином, можуть підлягати перегляду. Процес деконструкції — всього лише попередній і стратегічно привілейований момент аналізу. Вона в жодному разі не передбачає своєї остаточності і є попередньою тією мірою, якою завжди повинна бути жертвою своєї власної дії».

Смисл деконструкції як специфічної методології дослідження літературного (філософського) тексту полягає у виявленні внутрішньої суперечності тексту, прихованих і непомітних не лише для недосвідченого, «наївного» читача, але й «вислизаючих» від самого автора «залишкових смислів», що перейшли у спадок від мовних, інакше - дискурсивних, практик минулого. Вони «закріпилися» у мові у формі неусвідомлених мисленнєвих стереотипів, які в свою чергу так само несвідомо і незалежно від автора тексту трансформуються під впливом мовних кліше його епохи.

«Відповідно до законів своєї логіки деконструкція критикує не тільки внутрішню будову філософем, одночасно семантичне і формальне, але й те, що їй помилково приписується ним як їхнє зовнішнє існування, їхні зовнішні умови реалізації: історичні форми педагогіки, економічні або політичні структури цієї інституції. Саме тому, що вона зачіпає основоположні структури, «матеріальні» інституції, а не лише дискурси, деконструкція відрізняється завжди від простого аналізу або критики».

Ж. Дерріда

Все це веде до виникнення в тексті так званих «невирішуваностей», тобто внутрішньо логічних тупиків, немовби первісно властивих природі мовного тексту, коли його автор думає, що відстоює одне, а насправді виходить щось інше. Виявити ці «не-вирішуваності», зробити їх предметом ретельного аналізу і є завданням кршпика-деконструкти-віста. Сама по собі деконструкція ніколи не виступає як суто технічний засіб аналізу, а завжди постає як своєрідний деконструк-тивно-негативний пізнавальний імператив постмодерністської чуттєвості (як способу ставлення до світу і його розуміння).

Результатом погляду на філо-софію-як-на-літературу є глибока деконструкція історії філософії, котра виступає у вигляді дезорганізації, рекомпозиції і навіть «четвертування» (передусім гегелівської діалектики). Постмодернізм критикує розум (раціоналізм) за інструменталізм і недостатню комунікативність. «Новий» філософський розум, на відміну від раціонального, стверджує парадигму лінгвістичної поведінки (Р. Рортг), для якої характерна загальна установка на «розмивання контурів», «переломи, отвори, вирізи, краї, тріщини, обриви». «Найглибше - це шкіра». Нова раціональність — це сформований на основі інформаційної культури ірраціоналізм, який виріс із визнання символічних і віртуальних реальностей третім, поряд з матеріальним та ідеальним, типом реальності. На відміну від проекту модерну, який включає вектор трансцендентності (метафізики, ідеалу вічного гармонійного буття), постмодерн реалізував «пейзаж без неба» (Ф. Ніцше). Для постмодерну таїна (суть) речей полягає у тому, що в них немає сутності.

«Деконструкція - це не демонтаж структури тексту, а демонстрація того, що вже демонтовано».

Постмодерністський текст характеризується такими рисами: інтер-текстуальність, іронія, метамовна гра, «переказ у квадраті». Дерріда і Ліотар утворюють «країну дискурсів», яка є суцільною метафоризацією та інтерпретацією тексту, що веде до втрати межі, котра відокремлює серйозну теоретичну роботу від естетично екстравагантних мовних ігор. Мова філософії наближається до естетичної мови, знищує міф про категоріальний центр і формує багатовимірний смисловий простір - «текст без меж». Постмодерністи відмовляються від фіксованої значущості тексту, вважаючи, що актом створення смислу є читання. Головне — «не що сказав автор, а чого не сказав і чому» (Ж. Дерріда).

Найважливіше питання для філософії - бути чи не бути їй теоретичною раціональною діяльністю - безпосередньо пов'язується з питанням про універсальність західної раціональності. Позбавлення онтологічного статусу світу знань і знань про світ приводить постмодерністів до деконструкції істини і об'єктивності. Істина для постмодерніста — «реліктовий принцип»; здоровий глузд - «вегетеріанство» (Рорті), тому немає «привілейованих дискурсів», дискурси завжди мультикультурні. Це означає, що кожне суспільство відповідно до його культури та історії виробляє своє розуміння істини та її критеріїв. Те, що істинне для Заходу, — неістинне для Сходу. Звідси необмежений плюралізм, тотальний лібералізм у виробленні і виборі дискурсів з установкою на оригінальність, свободу, новизну — свободу особистості. Свободу бути собою! — ця світоглядна платформа спрямована проти універсалізму наукового знання.

Модель пізнання реальності, запропонована постмодернізмом, - безперервна варіативність. У ній сублімовано «детериторизацію», безмежну і примхливу рухливість, блукання по степу, яке не знає дороги, відразу до лісу (адже він є кореневищем нерухомої реальності, яка «вросла» в землю) (Дельоз, Гваттарі). Постмодерністський текст характеризують імпресіонізм, неверифікованість, елімінація (виключення) суб'єкт-об'єктивних відношень. Проте не слід забувати, що він спрямовується до вироблення альтернативних філософських процедур, здатних «схопити» повноту життя.

АНТРОПОЛОГІЯ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Розуміння місця і ролі людини в сучасному світі постмодернізм формує не тільки в контексті наукової революції і внутрішньої форми культури. Постмодерністська антропологія є самосвідомістю сучасної цивілізації. її реалією став людський індивід у своєрідності його свавільного емоційного «Я». У постмодерні будь-яка спільність, не виправдана внутрішньо таким (свавільним) індивідом, будь-яка колективна норма і правило виступають щодо нього як насилля, репресія, від яких він повинен звільнитися. На філософському рівні такими репресивними силами визнаються логіка і раціональність. Самовідчуття індивіда, невловні стани, культура повсякденності — предмети постійної уваги постмодерну. З огляду на це у людині цікавим є тільки неповторно індивідуальне, нездійснене, неоформ-лене, більш людське, ніж структура. «Немає нічого більш антилюдського, ніж пряма лінія». «Забудьте все, чого вас учили, — починайте з мрії».

Людина - це «культ безпосеред-нього», «чарівність тривіального» — такі заклики постмодерніс-тів стосовно розуміння людини і людського буття.

Постмодернізм руйнує антропологічну доктрину модерну - великого часу визволення людства, зосереджуючи увагу на «профан-ному гуманізмі», на самовдоволеності розуму, на розкладі цілісної людини релігійних епох. Але з часом виявилася й друга ідея -недостатності розкладу первісної цілісності людини. К. Маркс усупереч тезі про всебічний розвиток і визволення індивіда звів його до економічної природи. Надлюдина Ф. Ніцше елімінує транс-ценденцію (таїну), заміняючи її могутністю і волею. В постмодернізмі ця ідея знаходить вираження в заміні інтерпретацією (деконструкцією) реальної людини у світі. З огляду на це свобода постмодерністської людини - це свобода комунікації, дискурсу, тексту, інтерпретації, до цього приводить принциповий ціннісний плюралізм.

Створення інтегральної антропологічної картини, до чого завжди прагнула філософія, є питанням збереження основи розуміння світу й адекватної відповіді людини на виклики світу. Постмодернізм відмовляється від цього завдання, оскільки не може зібрати докупи «вислизаючий» світ, скріпити його смисловим стрижнем і цілісною системою цінностей.

«Усім тим, хто ще хоче говорити про людину, хто ще ставить питання про те, що таке людина за своєю суттю, всім тим, хто не згодний на формалізацію без антропологізації, на міфологізацію без містифікації, хто взагалі не бажає думати без думки про те, що думає тільки людина, — усім цим безглуздим і дурним формам рефлексії можна протиставити лише філософічний сміх, тобто, інакше кажучи, безмовний сміх».

М. Фуко

«Мова можлива тільки тому, що кожний, хто говорить, є субєктом, який вказує на самого себе як на «Я» в своїй промові. Через це «Я» конституює іншу особу, яка, будучи абсолютно зовнішньою щодо мого «Я», стає моїм ехом, якому я кажу «Ти».

Е. Бенвеніст

Акцентуючи активне зростання претензій до життя, постмодернізм заперечує універсалізм у людині. Розвінчати добро - мета постмодерністської етики; це процес розмивання реальних людських відношень. Дерріда, наприклад, вважає, що людина не може діяти безкорисливо. Дар, подарунок, служіння, любов -«фальшиві монети», оскільки той, кому дарують, має почуття вдячності до того, хто дарує, який у свою чергу дістає задоволення від дарування. Виходить, що подарунка в чистому вигляді не існує: «сутність подарунка анулює подарунок».

У постмодернізмі людина нескінченно плюральна (множинна); відсутність єдиної системи цінностей веде до такої множини позицій, яка не здатна стати єдністю. Несубстащійна, «густа» людина має тільки один вектор - гру і рух образів, які перетворюють її на подібність симулякра. Антропологічний тип, на який орієнтовано постмодернізм, - це космополіт, вільний від догматів будь-яких традицій і норм, який чудово розуміє їх умовність. Це абсолютно щирий стосовно своїх природних інстинктів «шизоїд» (Дельоз), котрий цінує насамперед споживання. Це інтелектуал, який має правила будь-якої мовної гри і так само легко звільняється від них. «Ніколи людина не була, здавалося б, такою розплавленою і плинною - і ніколи не була вона водночас такою ж замкненою в своїй самості, такою «холодною» серцем» (В. Іванов). В підсумку це поєднувало б у собі готовність до відречення від старого і разом з тим втому, байдужість.

Вістря своєї критики постмодерністи спрямовують проти свідомості, оскільки філософія свідомості репрезентує її як особливий феномен внутрішнього світу суб'єкта. Відмова від «внутрішнього» - головне у філософії свідомості постмодернізму. Тим самим базова установка філософії — свідомість — змінюється на «віру в свідомість», а сутність людини — на лінгвістичну поведінку організмів, яким приписується свідомість. У традиції Декарта, Брентано, Гуссерля свідомість містить «Я», котре як са-мість спостерігає і сортує потік ментальних образів (які проходять перед нею), перетворюючи їх на усвідомлені образи. Головне в цій традиції — уявлення про безпосередню даність свідомості тому, що усвідомлюється, та внутрішньої достовірності свідомості.

У постмодернізмі існує інший підхід до свідомості: він будується за допомогою комп'ютерних аналогій. Картина свідомості в цьому разі постає у вигляді інтегрованої системи психологічних станів індивіда, кожний елемент якої співвідноситься з іншими елементами, а введення нової інформації - з інформацією, одержаною в минулому. В результаті «за дужки» виводяться онтологічні проблеми, які належать до природи свідомості і природи самості — «Я». Приймається методологічна передумова, що людина - це деперсоналізований індивід (зомбі), «обернений» шизофренік, а сама шизофренія оголошується «творчою нормою» суспільного життя людей. Мова йде про шизофренію як різновид деконструктивізму в антропології. Такий хід думки деконструює не тільки свідомість, але й структури несвідомого. Тим самим природа людини остаточно релятивізується.

«ТІЛОЦЕНТРИЗМ»

Постмодернізм має також менш очевидні, але по суті більш глибокі і суттєві риси. Мова йде про здійснений постмодернізмом перехід від Слова до Тіла, Зміст даного парафразу полягає у виявленні суті сучасної цивілізації, якою є ідея раціональності у двох основних іпостасях: по-перше, «Слово», яке в грецькому оригіналі Євангелія від Іоанна є Логосом. А він - не тільки слово, але й думка, і розум, і правило, і закон. Інакше кажучи, Слово як розумний зміст світу, доступний людському пізнанню в силу і в міру розумності самого цього пізнання; по-друге, ефективна і цілерацгстальна дія, яка виявляється раціональною саме завдяки досягненню бажаного результату з оптимальними затратами засобів. Можна по-різному ідентифікувати цю цивілізацію: як фаустівську, як прометеївську тощо, але ЇЇ змістом є ідея раціональності у всіх її проявах від розумності до ефективності, інакше кажучи - слова і діла.

Однак активізм і прагматизм давно вже ставили під сумнів з огляду на їх перетворювальне насильство гуманітарії, пацифісти, захисники навколишнього середовища тощо. У XX ст. визрів і набув всезагального характеру сумнів у раціональності як такій. У постмодернізмі було зроблено наступний крок у напрямку зміни смислоутворювального центру сучасної культури як переходу від Слова до Тіла, від інтелектуальності і духовності до тілесності, від вербальності до наочного образу, від раціональності до «нової архаїки», коли в центрі ментальності і дискурсу опиняється тіло, плоть. Слово втрачає своє значення домінанти, його місце займає Тіло, культура перестає бути логоцентричною і виявляється тілоцентричною.

Саме з цих позицій веде критику раціоналізму, або, як він каже, «лого-центризму» європейської філософії і культури Ж. Дерріда. Він вважає, що в основі європейського раціоналізму лежить агресивна, сексуально забарвлена, навіть непристойна і порнографічна установка, укорінена в еротичному насильстві і оволодінні: пізнати як оволодіти істиною, відкриття як зривання покривала, оголення реальності і т. д. У цьому зв'язку Ж. Дерріда навіть говорить про «фаллогоцентризм» європейського раціоналізму.

Невисловлений (невербальний) розум (ratio), відчуття на дотик і еротизм, sexus і сексизм як джерела і вихідні метафори філософствування, перехід у базових пізнавальних відчуттях від зору і слуху до тілесного дотику, відродження на цій основі інтересу до позанаукових і донаукових форм осмислення дійсності - така сутність тілоцентризму. Цей підхід має, без сумніву, колосальний креативний (творчий) потенціал, він надає стимулюючого імпульсу інтуїції, науковому пошуку, аргументації. Про це свідчить поява нового поля філософського осмислення, яке ігнорувалося раніше. У тілоцентричній парадигмі постмодернізму виникла можливість говорити про межі онтологічної вирішуваності тіла, феноменології комунальної тілесності, анатомії спокійної думки, про тіло і грецький міф, про жіноче тіло як предмет і спосіб філософствування, про філософію святості і тілесності, про свідомість живого тіла, філософське осмислення тілесності ландшафту, тілесно-сексуальні сюжети, аспекти, факти біографій у художній і політичній творчості тощо. Інтерес до тілесності має глибоку культурологічну основу, оскільки сама культура виникає також і в зв'язку з рефлексом очищення тіла від бруду і виділень. На відміну від поїдання і злягання, це є своєрідний шлях до себе, своєрідна тілесна рефлексія

«У постмодерністському досвіді тілесність і ментальність немовби міняються місцями: тіло стає внутрішнім, а ментальність — зовнішнім планом змісту людини. Тілесність у всьому спектрі відношень стає домінантою всього, що відбувається».

А. Морева

Якщо у центрі осмислення людського буття опиняється тіло, то сама логіка осмислення виводить у контекст існування. Зрозуміти що-небудь означає вийти за його межі, в його контекст. Наприклад, зрозуміти смисл слова можна тільки із контексту фрази його використання, смисл фрази -з контексту тексту і т. д. Сенс життя - за межами самого життя. А що є контекстом життя? Закінчення людського існування є закінчення тілесного буття, смерть. Але що тоді є смерть? Заперечення життя? Не-життя? Друге (інше) життя? Через що у постмодерністському філософствуванні сформувалася своєрідна апокаліптика (пророкування про «кінець історії») і та-натологічна (Танатос - бог смерті) традиція осмислення феномена смерті, дискурсів про неї в широкому історико-культурному діапазоні від поховальних обрядів до некрореалістичних експериментів у сучасному кіномистецтві Зрозуміло, що в такому разі на першому плані - тіло, плоть, багатоманітні експерименти з мертвим тілом, тілом як таким.

Філософська думка набуває характеру своєрідного трилера, і це досить важливо. Для рекламної мети, для маркетингу ідей страхи завжди привертають посилену увагу, викликають інтерес, створюють враження інтелектуальної і загальної сміливості. Необхідно додати загальну тілесно-візуальну орієнтацію культури сьогодення, найбільш виражену в споживанні (коне'юмеризмі), культі здоров я, сексуальній акцентуації, формуванні і просуванні привабливих іміджів у рекламі, політиці, мистецтві, навіть релігії і науці, ролі нової образності у віртуальній реальності інформаційних технологій.

КОНЦЕПЦІЯ СОЦІУМУ В ПОСТМОДЕРНІЗМІ

Зміст постмодерністських поглядів на суспільство обумовлюється культурною атмосферою кінця XX ст., онтологічну основу якої становить пост-індустріальне або інформаційне суспільство. Діалогічність, культурна поліфонія, плюралізм і лібералізм сучасного західного суспільства створили передумови для вироблення радикальної стосовно проекту модерну методології розуміння історії і соціуму. В рамках цієї методології сформульовано основну вимогу постмодернізму до історії: у неї немає єдиної основи, і тому одиничне подавляє універсальне, загальне.

Історична свідомість початку XX ст. ґрунтується на уявленні про те, що історія - це процес закономірної зміни епох. Постмодернізм твердить про епоху «гіперконформізму», яка своїм утвердженням знищує всі закони, принципи й апріорні схеми історії. їх місце займає «суспільство спектаклю»; хід історії, як і соціальні зв'язки, наповнюються мовними іграми, що робить історію «олітературеною». Історія постає як «м'яка», несуб-станційна, міжструктурна реальність (думати про минуле, а не досліджувати його) з домінуванням комунікативного фактора. Зростання і збільшення поверхового рівня, нарцисизму теперішнього, одночасність різночасового створює відчуття «кінця історії» (Фуко), «кінця соціальності»

«Технонаука, яка стає техно-культурою, вже не прискорює Історію, а породжує запаморочливе прискорення реальності, позбавлене будь-якої правдоподібності».

П. Віріліо

(Бодрійяр). Нова епоха нічим не зобов'язана попередній і нічого не може передати наступній, оскільки заснована на «радикальній перервності».

Разом з тим подібна перерв-ність містить у своєму «центрі» «особистість - текст», яка вільно конструює ритм чергування образів і архетипів. Цей ритм створює

характеристики морально-етичної системи, і врешті-решт він структурує суспільство. У постмодерністському дискурсі історії, окрім ритму мови (оповідання), нічого змістовного більше немає. Важливими є не факти, а зв'язки між ними; «океан» сюжету утворюється по одній краплині_води (по особистості оповідача). Історія і реальність роз'єднується, історія «розпочинається» в інформаційних потоках, нескінченно плюралізуючись у відображеннях віртуальної реальності

Постмодернізм оголошує, що прогрес є рутиною, а віра в нього - «містечковою» і європоцентристською. Прогрес критикується за техногенність; емансипація — за суміщення індивідуальної свободи і громадського порядку; демократія - за імператив совісті.