Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) 

Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.) є одним із найвидатніших

представників історії української філософії. Мандрівний поет і вчитель

мудрості, шукач особистого шляху осягнення божества, істинного сенсу буття

людини.Народився Г.С. Сковорода 3 грудня 1722 р. у простій козацькій сім'ї в с.

Чорнухи на Полтавщині. Зважаючи на те, що він з дитинства виявив «нахил до

богопочитання» та «охоту до науки», дванадцятирічного Григорія було віддано у

навчання до Києво-Могилянської академії. Там він з перервами провчився до 1753

p., але так і не закінчив повного курсу, залишившись на все життя «студентом»

(як він сам себе любив називати). За неабиякі музичні здібності Сковорода був

запрошений до придворної капели імператриці Єлизавети в Санкт-Петербург

(1742—1744 pp.). З 1750 по 1753 pp. перебував у складі Токайської дипломатичної

комісії в Угорщині.Люди в житті своїм працюють, метушаться, утаюють, а нащо —

багато хто й сам не тямить. Коли помислити, то з усіх людських затій, скільки

їх там тисяч не буває, є один кінець — радість серця.      Г. Сковорода

Деякий час Сковорода

вчителював у Переяславському та Харківському колегіумах, а також був домашнім

вихователем у маєтках поміщиків.

Де б не був Сковорода,

він завжди звертав на себе увагу оригінальним складом думок і способом життя.

Сковорода — поет і музикант, знавець латинської, грецької, давньоєврейської та

кількох сучасних мов, «любитель Святої Біблії» одягався просто, спав не більше

чотирьох годин, вставав до світанку, ходив пішки за місто, був завжди веселий,

бадьорий, шанобливий, з усього виводив мораль, друзів обирав по серцю їх, мав

«побожність без марновірства, вченість без чванливості».

Після 1768 р. до самої

смерті був мандрівним філософом. Помер Сковорода в маєтку одного з своїх друзів

у с Іванівці (нині — Сковородинівка) поблизу Харкова 9 листопада 1794 p.,

залишивши після себе, крім рукописів, легенди та перекази. Розповідали, що він

пішки пройшов усю Європу, ніби втік з власного вінчання, ніби мав дар пророцтва

та ін. На могилі філософа викарбувано: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Філософствувати —

значить «перебувати на самоті з собою», на самопізнання слід спрямувати людське

життя. Як власну матір можна знайти вдома, так і своє щастя людина здобуває

всередині себе. Мета людського життя — це «внутрішній світ», «радість серця»,

«міцність душі», «веселість серця». Саме вони є завершенням усього добра та

найвищим благом і для філософів, тобто головною якістю людини є не стільки

«теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу,

серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування.

Подібно до Сократа

Сковорода дотримується тверджень: «пізнай себе», «поглянь у себе». Близьким до

традиційних античних поглядів є висування в філософії ідеалу «евдемонії»

(щастя, блаженство — найвища мета людського життя), проповіді «автаркії»

(самодостатності, незалежності від зовнішнього світу), «аскези» (стриманості,

відмови від життєвих благ).

Любов до зовнішності

робить з людини раба, оскільки видимість засліплює, веде в темряву помилок. А

істинне пізнання проникає в незмінну сутність речей, тому воно може стати

основою справжнього щастя, тобто Сковорода йде за сократівським принципом

тотожності щастя та істини.

Найвища мудрість для

Сковороди — «філософствувати у Христі», оскільки Христос та істина — тотожні.

Жити в істині означає жити в Христі. Кожна людина прагне до самопізнання, бо

найкоротший шлях до Бога — через власне «серце», через відкриття в ньому

«образу Божого». Здобуваючи собі «нове серце», людина сама стає «сином Божим»,

«обожнюється», «преображається». А звідси виводиться мета всілякого людського

буття і, зрештою, філософії. «Філософія, чи любомудрість, скеровує усе коло діл

своїх на той кінець, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість

думкам, як голові усього».

Реальність Сковорода

розуміє не як моністичне (ідеальне чи матеріальне) буття, а як гармонійну

взаємодію трьох світів: макрокосмосу, мікрокосмосу, символічного світу або

Біблії.

Божественне життя

«пронизує» кожен з трьох світів, воно становить собою їх творчу основу,

справжню «натуру». Макрокосмос — великий світ, в якому «живе все порожнє».

Мікрокосмос — світ людини, «світик, світочок», але глибиною він не поступається

великому світові, а в певному розумінні навіть його охоплює. Кожен з трьох

світів є єдність двох «натур»: «видимої», «зовнішньої», «тіньової» та

«невидимої», «внутрішньої», «світлої».

У своїй «видимій»

іпостасі макрокосмос — це природний світ відчутих речей і явищ (як матерія),

але насправді — «пуста видимість», «місце», «нікчемність», «тінь» справжньої,

але невидимої його «натури» — Бога. Але Бог — не сама природа, а її «джерело»,

«світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, і в цьому

сенс її вічності, але ця вічність — функція вічності божественного буття,

«тінню» якого є буття матеріальне.

Мікрокосмос (людина)

також є єдністю двох -«натур»: «емпіричної» (тілесної) та «внутрішньої»

(справжньої, «істинної») людини. Емпірична людина, як і матерія, є «тінню»,

«темрявою», «тлінням». Проте мікрокосмос не просто співіснує з макрокосмосом,

пасивно відтворює його структуру, а є активним моментом у гармонійній взаємодії

з великим світом (макрокосмосом), оскільки єством «внутрішньої» людини є Бог.

Тому сократівський заклик Сковороди «пізнай себе» означає пізнати Бога.Таким

чином, «внутрішня» людина — це божественне в людині. Ідеальна форма людського

єства, яку можна знайти в «тайниках» свого серця, є образ Божий, який існує

вічно. Всі особисті форми окремих людських істот містяться в єдності досконалої

та єдиної людини — Ісуса Христа. Ця людина вже не створена Богом, а народжена

ним і є його Сином Єдинородним.

Гармонію великого

світу (макрокосмосу) і людини (мікрокосмосу) кожен має віднайти відповідний

(«сродний») свій неповторний й унікальний спосіб життя у світі.

Але ці способи

репрезентовані людині символічно. Тобто між макрокосмосом і мікрокосмосом існує

посередник, третій світ, світ символів — Біблія.

Тут також вирізняються

дві «натури» — «видима» (предметна образність символу) і «невидима» (смисл,

розшифрування «сенсу символу»). Біблія як третій світ є справжнім, реальним

Словом Божим і втіленням Бога. Сама Біблія стає істотою божого порядку.

Сковорода вказує, що Біблія є Бог.

«Розшифрування»

символіки третього світу має метою знайти відповідний «сродний») спосіб

діяльності. «Сродна»- або «споріднена»- праця є однією з найважливіших

передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу

життєдіяльності, самоствердження особистості. Праця за покликанням, яка

відповідає пізнаній внутрішній природі, потребам і вродженим схильностям

людини, є найвищою насолодою і справжнім щастям. «Неспоріднена» («несродна»)

праця є основним джерелом усіх суспільних бід.

Утопічність:

«Спорідненій» і «неспорідненій» праці надається великого суспільного значення,

оскільки Сковорода мріяв про таке суспільство, в якому люди зможуть реалізувати

свої природні здібності і нахили в «спорідненій» («сродній») праці і

отримуватимуть від неї радість і відчуття повноти свого буття.

Але природні здібності

повинні бути виявленими, розкритими. Освіта та виховання можуть їх лише

вдосконалювати, але не створювати. Не освіта та знання роблять людину щасливою,

а лише ретельне вивчення себе.

Кожен повинен пізнати

себе, свої природні нахили та здібності.

Так як суспільство

складається з окремих людей, то це є шляхом і до загального блага, тому

самопізнання у Сковороди виступає як універсальний засіб перетворення людини та

світу, усунення світового зла.

Ідея перетворення є

центральною у філософській творчості Сковороди, у своїх творах він закликає

стати істинною людиною: із зовнішньої — внутрішньою, із тілесної — духовною і в

такий спосіб поєднатися з Богом, отже, з природою всього сутнісного.

«НЕРІВНА РІВНІСТЬ», –

реалізація себе за своїми можливостями. У концепції «сродної» праці і похідної

від неї «нерівної рівності» знаходить свій зрілий вияв антеїзм філософії

Сковороди. (Термін походить від давньогрецького міфічного персонажа Антея, який

черпав свою життєву силу в постійному зв'язку з матір'ю-землею).

Етичні погляди

Сковороди базуються також на самопізнанні, яке має остаточною метою «мистецтво

життя». Людина може знайти щастя через самопізнання. Для цього потрібно «жити

за натурою», не спотворювати природне, задовольнятися малим. Найвищим

усвідомленням цього є «вдячність» як певний ціннісний рівень людського буття,

що поширюється на Бога, батьків, благодійників. Смислова послідовність така:

вдячність — благочестивість — самозадоволення. Завдання виховання — зберегти

здоров'я та навчити вдячності.

Досконалість людини,

ґрунтуючись на «мистецтві життя», переборює вульгарну прив'язаність до

предметного світу і дає можливість відчути різноманітність і багатство буття,

розкрити вічну загальнолюдську основу власного буття.

Підводячи підсумки,

можна виділити: антеїзм («спорідненість» («сродність») людині всього світу),

екзистенціальність (орієнтованість на неповторність людського існування,

плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм

(«серце — всьому голова»).

Адже ти знаєш, що

істина завжди в малолюдному числі просвічених Божих людей царювала і царює, а

світ цей прийняти не може. Збери перед собою усіх художників та архітекторів і

пізнаєш, що художня істина не в багатьох місцях перебуває, а найбільшу їхню

юрбу обіймає невігластво та немистецтво.Г. Сковорода

Г. С Сковорода —

засновник класичної української філософії. Одночасно він вплинув на формування

філософської думки в Росії. Більшість російських істориків філософії (О.І.

Введенський, В.Ф. Ерн, ЕЛ. Радлов, М.О. Лосський) прямо називають Сковороду

«родоначальником російської філософії». Велич Г.С. Сковороди полягає і в тому,

що він поєднав у собі філософа, мудреця, вчителя життя із філософським способом

життя. Філософія в її найглибшій сутності не тільки світобачення, а й

світовідношення. Приклад цілісності серця, розуму, вчинку уособлює в собі

український філософ і поет Григорій Сковорода.